Розділ «XVIII. Ще раз Вежбик»

— Крига рушила,— схвильовано мовив лісничий.

— Ламається,— кинув Яницький.

— Весна,— завторував їм Метек.— Тепер уже справжня весна.

— Наглядайте, жінки, за вогнем,— наказав пан Гасинець.

І, ніби йому враз прибуло сили, ніби він помолодшав, побіг мимо пожарища вниз по стежці, яка вела до озера. За ним подалися й усі чоловіки.

Ранкові сутінки вже зовсім розійшлися, стало ясно, хоча хмари низько висіли над землею, затуляючи небо.

Спершись на поручні невеличкого причалу, вони жадібно дивилися на цю єдину, неповторну картину.

Сіро-сиве тієї миті озеро, мовби придушене громаддям важких бурих хмар, усе тремтіло у великому чеканні. Десь із бездонних глибин долинало глухе стугоніння, наростало, дужчало, ніби то мчав табун коней; потім стихало, щоб загриміти знову, з іще більшою, ще нестримнішою силою.

І тепер зненацька в різних місцях широкого озера в крижаній поверхні з’являлися щілини, вода била гейзерами, шипіла й булькотіла, а тоді, гуркочучи, все провалювалося, крижана поверхня наче хвилювалася, спадала і знов піднімалася, тріщини розходилися, ділили затоки на чіткі смути, ширшали, аж поки десь далі виникав новий каскад, породжений підводними громами, і перед очима людей розкривалася ще одна тріщина.

— Дивіться, дивіться!

Крижані смуги почали сходитися, стикаючись потрісканими краями, вперлися одна в одну, застигли так на якусь мить, мов борці, що пробують свої сили, а тоді почали тиснути одна на одну, ламаючись і сповнюючи повітря стугонінням та скреготом. Лід тріщав, озеро аж здригалося, крижини сунули одна на одну, лопались, провалювалися, знову напирали, пнулись угору, як високий кущ, як стіжок, що самотньо стоїть серед білого поля.

Тоді на мить западала тиша, гора, що виросла над суцільною площиною льоду, хиталася, здригалась від внутрішнього Поштовху і нарешті валилася з шумом та гуркотом, бризкаючи водою, здіймаючи вітер, раптовий подих якого добігав до берега і пестив обличчя людей.

І знову, без перепочинку, без перерви повторювалося грізне видовище. Десь унизу наростало гоготання, протяжно котився гуркіт, тріщав лід, струменями бризкала вода, крижини розходилися, мов танцівниці, щоб за мить позмагатись у боротьбі, здійнятися льодяними горами і впасти, розгойдуючи пробуджене від довгого сну озеро.

Там, де щойно розвалилися крижані брили, з’являються перші латки чистої, вже без льоду, води. Куски криги ще кружляють у ній, немов танцюючи, б’ються один об одного, кришаться дужче й дужче. А вода, вирвавшись, піднімається на ще цілий лід, шипить, булькоче, розливаючись по ньому, вирує, мов шаленіє від радості, зміїться вигадливими заворотами, знаходить нові щілини, помалу крушить тверду цілину.

— На великих озерах, таких як Снярдви чи Мамри, крижини часом утворюють гори, вищі, ніж хати, справжні велетні,— тихо, немов боячись порушити таїнство природи, прошепотів лісничий.

Едек глянув на його худорляве, рішуче обличчя, на сірі очі, завжди такі суворі і владні. Здивувався, не побачивши в них ні болю за втраченим минулої ночі, ані втоми після боротьби з вогняною стихією. Вираз його очей був спокійний, у них світилося несказанне захоплення силами природи, з якою він почував себе зв’язаним на життя і на смерть.

Хлопець довгий час непомітно дивився на ті очі, на бліде обличчя, місцями вкрите червонястими плямами, і з заздрістю думав про внутрішній спокій та щастя, які має давати людині велика любов. Любов байдуже до чого: до іншої людини, до якоїсь ідеї чи до могутньої природи, як оце у Гасинця.

Метек показав Едекові невеличку банку з-під бензину, яка лежала збоку:

— Це вона...

Едек зацікавлено оглядав її. Потім нахилився до витоптаної землі, де було багато слідів.