Розділ «XVIII. Ще раз Вежбик»

Сніг навколо розтав, і сліду не лишилось, так гаряче було від огню. До стодоли не можна було підійти навіть на десяток метрів. У повітрі щомиті здіймалися снопи іскор, стовп вогню то виривався вгору, то спадав, а внизу під ним широким прямокутником лежав шар розпеченого жару.

— Мовчун зостався! — крикнув зненацька Метек і побіг до хліва.

Насилу знайшов свого улюбленця,— так глибоко зарився борсук у солому — на руках одніс його до Марисиної хати і там замкнув у сінях. Звір був неспокійний, виривався, хотів навіть схопити його зубами за руку, добре, що хлопець вчасно відсмикнув її.

Вогонь зжер усе збіжжя, солому, сіно і все інше в стодолі. Давно завалився дах, рухнула одна стіна, потім друга. Вогонь став менший, полум’я шугало не так високо, тільки дим слався навколо щораз більший і густіший. Вітер ніби стих, проте інколи зривався знову, роздмухуючи в попелі і розсипаючи довкола іскри.

Лісничий стояв у сорочці, мокрий, брудний, задиханий, мовчки витирав піт із лоба. Тільки часом сумно дивився туди, де лежало невидне за деревами озеро, дивився і кивав головою, мовби вторячи своїм думкам.

Небо на сході посіріло, місяць давно вже сховався за бором. Перед світанком стало темніше. А худоба, прив’язана біля дороги, все ревла. Повернулася до гурту заблукла вівця, і папі Гелена полегшено зітхнула. Кури примостилися під ганком, настовбурчивши пір’я, щоб було тепліше. Товста Мірця вертілася під ногами, часом підбігала трохи ближче до стодоли, зупинялась і, піднявши мордочку вгору, здивовано придивлялася до незнаного видовиська. Воно, мабуть, непокоїло собаку, бо Мірця сердито струшувалась і пискляво гавкала.

Розвиднілось. Вони всі були страшенно стомлені, але так само пильні. Стодола догоряла.

Пані Гелена винесла свіжої затірки. Сидячи на пеньках під хатою, вони жадібно сьорбали гарячу страву, щомиті поглядаючи на пожарище. З кожною хвилиною небезпека ставала менша. Лісничий був приголомшений, він розумів, які це збитки, які труднощі, які витрати чекають на нього попереду...

Метек докладніше розповів про свою нічну пригоду. Всі напружено слухали, вражені таким несподіваним кінцем злочинця.

— Ти певен, що він потонув? А може, тільки впав, а потів знову схопився?

— Ні, там уже тільки вода спочатку била фонтаном, а тоді ринула потоком.

— Кисень проникає під лід і розриває його,— мовив лісничий.

— Хто ж то був? Ти не впізнав, Метек? — Едека зацікавило, хто все-таки той палій.

— Як ти його розпізнаєш у темряві! Та й біг зігнувшись, тільки тінь ковзала по льоду...

— Цікаво, чи взагалі довідаємось коли...

— А чому ж ні? — заперечив Едек лісничому.— Весною тіло ж випливе...

— Повинно б, та не завжди так буває. Це не річка, а озеро, місцями завглибшки сорок метрів. Бували вже тут випадки, що хтось утопиться,— і ніякого сліду...— Він урвав на півслові, прислухаючись до якогось глухого гримотіння, що долинало від озера.

— Тату, що там?

Лісничий трошки підняв руку, стримуючи хлопців. Слухав, і його стомлене, посіріле від клопоту обличчя знов оживилося, очі заблищали.

Гуркіт, що котився від озера, з кожною миттю дужчав, сповнюючи повітря, навколо аж стугоніло. Потім враз загриміло коротко й сильно, ніби пролунав артилерійський залп, і знову той же глухий протяжний гуркіт.