Розділ «Коронувачка»

Під палючим сонцем Дорну багатство вимірювалося не лише золотом, але й водою — тому кожен колодязь, кожне джерело ревно охоронялося. На жаль, колодязь у Шандра-Камені висох уже століття тому, а його сторожі відбули до якоїсь мокрішої місцини, покинувши свою невеличку фортечку з порожнистими стовпами та потрійними арками. Невдовзі до фортеці вповзли піски і повернули її від людей собі.

Аріана Мартел прибула з Дреєм та Сильвою, коли сонце вже сідало, фарбуючи західне небо візерунками з золота і порфіру, а хмари — блискучим кармазином. Руїни теж яскраво барвилися під сонцем: зламані стовпи мерехтіли рожевим, на потріскані кам’яні підлоги наповзали червоні тіні, а піски мінилися жовтогарячим і золотим вогнем. Потім сяйво поволі згасло, в світі запанували лілові тіні. Гарин прибув кількома годинами раніше, а лицар на прізвисько Темна Зоря — ще напередодні.

— Не місце, а казка, — зауважив Дрей, допомагаючи Гаринові напувати коней. Воду вони привезли з собою. Стрімкі піщані скакуни Дорну не знали втоми і могли бігти ще багато верст по тому, як інші коні зупинялися чи падали — але навіть вони не вміли жити зовсім без води. — Звідки ти взнала про нього?

— Мене сюди дядько возив, разом із Тієною та Сарелою. — Аріана посміхнулася спогадові. — Дядечко тоді упіймав кілька гаспидів і показав Тієні, як їх доїти. А Сарела поперевертала камені, змела пісок з мозаїк та схотіла взнати усе про людей, які тут жили.

— А що робили ви, князівно? — запитала Плямиста Сильва.

«Сиділа біля колодязя і вдавала, ніби якийсь розбійний лицар привіз мене сюди вчинити наругу над моєю честю, — подумала вона, — високий суворий лицар з чорними очима та вдовиним клином на лобі.» Спогад змусив її знітитися.

— Мріяла, — відповіла Аріана, — а коли сонце закотилося, то сіла коло дядькових ніг і попрохала розповісти казку.

— Великий князь Оберин знався на казках. — Гарин теж приїздив з ними, адже доводився Аріані молочним братом і не розлучався з нею, відколи обоє навчилися ходити. — Пригадую, він тоді розповів про великого князя Гарина. Того, на честь якого назвали мене.

— Гарина Великого, — підказав Дрей, — диво Ройни.

— Саме про нього. Він примусив Валірію тремтіти.

— Спершу валірійці тремтіли, — відповів пан Герольд, — а потім знищили його. Якби я повів чверть мільйона людей на смерть, чи назвали б мене Герольдом Великим?

Лицар пирхнув.

— Гадаю, краще мені лишатися Темною Зорею. Що моє, те моє.

Він вийняв із піхов довгого меча-півторака, сів на цямрину сухого колодязя і заходився точити клинка бруском.

Аріана обережно роздивлялася його. «Роду він високого, за чоловіка взяти не соромно, — подумала вона. — Певно, батько скаже, що я несповна розуму, зате діти наші будуть вродливі, наче драконовладці.» Якщо у Дорні й був чоловік вродливіший, вона його не знала. Пан Герольд Дейн мав орлиного носа, високі вилиці, міцну щелепу. Обличчя він голив чисто, зате рясному волоссю дозволяв падати аж на комір сріблястим льодовиком, розділеним смугою чорною, як ніч. «Але вуста у нього жорстокі, а язик — іще жорстокіший.» Очі його проти західного сонця, що запалило примарним сяйвом і статуру, і меча, здавалися чорними. Проте Аріана бачила їх зблизька і знала, що вони фіалкові. «Темно-фіалкові. Темні та невблаганні.»

Напевне, він відчув, що на нього дивляться, бо раптом підняв очі з-над меча, перестрів її погляд і посміхнувся. Аріані кров прилила до лиця. «Дарма я його привела. Якщо він кине такий погляд, коли тут буде Арис, на пісок проллється кров.» Але чия саме — цього б вона заздалегідь не сказала. За звичаєм у Королегвардії служили найкращі лицарі Семицарства… але Темна Зоря був Темною Зорею.

Дорнійськими ночима піски добряче вистужувало. Гарин зібрав дрова — вибілені гілки дерев, що зів’яли та всохли ще століття тому. Дрей склав вогнище і видобув з кременя іскру, висвистуючи якусь пісеньку.

Щойно від іскри зайнявся розпал, як усі повсідалися навколо полум’я і пустили з рук до рук міх літнього вина… за винятком Темної Зорі, який пив непідсолоджену лимонну воду. Гарин був у жвавому гуморі та розважав усіх останніми плітками з Накоту при гирлі Зеленокрівці, де річкові сироти сходилися разом для торгівлі з думбасами, кочами та галерами з-за вузького моря. Якщо вірити жеглярам, на сході буяли дива та жахіття: у Астапорі повстали раби, у Карфі бачили драконів, у Ї-Ті лютувала сіра чума. Новий корсарський король, що з’явився на Василіскових островах, уже встиг учинити наскок на Гончаки. У Кохорі повстали прибічники червоних жерців і спробували спалити Чорного Цапа.

— А «Золота Дружина» розірвала угоду з Миром — саме коли мирійці вже налаштувалися рушати війною на Лис.