Розділ «Коронувачка»

Аріана багато б дала за те, щоб мати певність: таємна подорож за вузьке море — то вигадка самого лише Квентина… але пергамени, що він віз при собі, запечатані були сонцем та списом Дорну. Родич Гарина не насмілився зламати печатки і прочитати їх, але ж…

— Князівно.

Позаду неї стояв пан Герольд Дейн — наполовину в зоряному світлі, наполовину в нічних тінях.

— Як вам відливалося? — насмішкувато-грайливо запитала Аріана.

— Піски з подякою прийняли моє приношення. — Дейн поставив ногу на голову чиєїсь подоби, яка, вірогідно, могла бути Дівою, якби піски не стерли їй обличчя на гладке дзеркало. — А поки я його робив, мені на думку спало, що розказаний вами задум може не принести бажаних плодів.

— І які ж плоди мені бажані, прошу пана?

— Звільнення Піщаних Змійок. Помста за Оберина та Елію. Гадаєте, я не знаю цієї пісні? Вам кортить скуштувати лев’ячої крові.

«Кортить. А ще кортить мати те, що моє. Я хочу Сонцеспис і престол мого батька. Я хочу Дорн.»

— Я хочу правосуду.

— Звіть, як вам заманеться. Коронування дівчини з Ланістерів — порожня вихватка. Їй ніколи не сісти на Залізний Престол. І війни, якої ви бажаєте, вам не бачити. Лева так просто до себе не підманиш.

— Лев мертвий. І хто знає напевне, до кого зі своїх левенят прихилиться левиця?

— До того, який сидить безпечно у лігві. — Пан Герольд витяг меча. Він заблищав у зоряному світлі, гострий, наче язик брехуна. — Ось так починають війну. Не золотою короною, а сталевим клинком.

«Я не вбиваю дітей.»

— Ану приберіть! Мирцела знаходиться під моїм захистом. Пан Арис не дозволить завдати його любій принцесі жодної шкоди. Ви маєте це знати.

— Коли я, панно, щось і знаю, то це те, що Дейни вбивали Дубосердів протягом кількох тисяч років.

Од його зарозумілості Аріані аж подих перехопило.

— А чи Дубосерди, часом, не вбивали Дейнів протягом тих самих тисяч років?

— Кожен має свої родинні звичаї. — Темна Зоря вклав меча до піхов. — Місяць сходить. І ваш білий звитяжець наближається.

Очі він таки мав гострі — вершник удалині на високій сірій кобилі справді виявився паном Арисом. Біле корзно тріпотіло за вітром, поки він хутким чвалом перетинав піски. Принцеса Мирцела сиділа у нього за спиною, схована у великій киреї з каптуром, що вкривав золоті кучері.

Коли пан Арис допоміг принцесі злізти з коня, Дрей став перед нею на коліно.