Розділ 12

Часу на роздуми над ситуацією мені не дали. Тієї ж ночі, невдовзі після півночі, Кася різко встала поряд зі мною, і я мало не випала з ліжка. У дверях кімнати стояв Дракон із незрозуміло напруженим обличчям, а в його руці палав вогник; він був у нічній сорочці й халаті.

— На дорозі солдати, — сказав він. — Одягайтеся, — повернувся й пішов, не сказавши більше жодного слова.

Ми обидві квапливо встали та влізли у свою одіж, а тоді, не озираючись, побігли униз сходами до великої зали. Дракон стояв біля вікна, уже вдягнений. Я бачила вершників на віддалі, великий загін: два ліхтарі на дов­гих жердинах попереду, ще один ззаду, на збруї та кольчузі виблискувало світло, а двоє форейторів вели за ними вервечку вільних коней. Попереду вони несли два знамена, перед кожним з яких був невеличкий круглий згусток білих чарів: із зеленим триголовим звіром, схожим на дракона, на білому тлі (герб принца Марека), а за ним — герб із червоним соколом з випущеними пазурами.

— Чому вони їдуть? — я зашепотіла, хоча вони були надто далеко, щоб почути.

Дракон відповів не одразу, а тоді сказав:

— Через неї.

Я потягнулася й міцно схопилась у темряві за Касину руку.

— Чому?

— Тому що я заражена, — сказала Кася. Дракон злегка кивнув. Вони йшли позбавити Касю життя.

Я надто пізно згадала свого листа: не прийшло жодної відповіді, і я взагалі забула, що його надсилала. За якийсь час після цього я дізналася, що Венса, покинувши вежу, поїхала додому та впала у хворобливе заціпеніння. Інша жінка, що приходила посидіти біля її ліжка, відкрила листа, думаючи зробити добру справу, та повсюди рознесла плітки про нього — новину про те, що ми витягнули когось із Пущі. Вона досягла Жовтих Боліт; вона досягла столиці, принесена бардами, а там вона привернула до нас увагу принца Марека.

— Тобі повірять, що вона не заражена? — сказала я Драконові. — Вони мають тобі повірити…

— Як ти, можливо, пам’ятаєш, — сухо мовив він, — я в цих питаннях маю негативну репутацію, — він визирнув із вікна. — І я сумніваюся, що Сокіл дістався аж сюди лише для того, щоб зі мною погодитися.

Я повернулася до Касі — обличчя в неї було спокійне та неприродно застигле, — вдихнула та схопила її за руки.

— Я їм не дозволю, — сказала я їй. — Не дозволю.

Дракон нетерпляче пирхнув.

— Ти плануєш висадити їх у повітря разом із загоном королівських солдатів? А що після цього — втекти в гори і стати розбійниками?

— Якщо доведеться! — сказала я, але повернулася, відчувши, як мені на пальці тиснуть Касині пальці; вона злегка хитнула мені головою.

— Не можна тобі, — сказала вона. — Не можна, Нєшко. Ти потрібна всім. Не тільки мені.

— Тоді ти підеш у гори сама, — непокірно відповіла я. Я почувалася твариною в загоні, що чує, як гострять об камінь різницький ніж. — Або я візьму тебе й повернуся… — коні були настільки близько, що я краще за власний голос чула тупіт їхніх копит.