Розділ 12

— Мене забрали ходаки.

— Піди поглянь на неї, — кинув він Соколові через плече.

— Ваша високосте… — заговорив Сокіл, підійшовши до нього. — Будь-кому очевидно…

— Годі, — відрізав принц, мов ножем. — Він подобається мені не більше, ніж тобі, але я привіз тебе сюди не заради політики. Поглянь на неї. Вона заражена чи ні?

Сокіл зупинився, насупившись; він був вражений.

— Людина, що затримується в Пущі на ніч, у будь-­якому разі…

— Вона заражена? — спитав його принц, вимовивши кожне слово різко та жорстко. Сокіл повільно повернувся й подивився на Касю — уперше дійсно подивився на неї — та, спантеличений, повільно зморщив лоба. Я поглянула на Дракона, майже не наважуючись сподіватися, та все одно сподіваючись: якщо вони будуть готові послухати…

Але Дракон не дивився ні на мене, ні на Касю. Він дивився на принца, і обличчя в нього було похмуре, як камінь.

Сокіл негайно заходився її перевіряти. Він вимагав зіл­ля з Драконових запасів і книжок з його полиць; по це все Дракон, не сперечаючись, посилав мене. Решту часу Дракон наказав мені лишатися на кухнях; я спершу подумала, що він має намір, шкодуючи мене, не дати мені подивитися на випробування — деякі з них були такі ж жахливі, як і чари, які крадуть дихання та які він застосував до мене після мого повернення з Пущі. Навіть у кухнях мені було чути наспіви й тріскотіння Соколових чарів, які проходили вгорі. Вони лунали у моїх кістках, наче то вдалині грали на великому барабані.

Але третього ранку я мигцем побачила себе на боці одного з великих мідних чайників і помітила, що я — неохайна задрипанка: через гуркіт нагорі та все своє хвилювання за Касю я не додумалася нашептати собі якийсь чистий одяг. Я не здивувалася, що на мені набралося багацько плям, бруду і так далі, мені також було байдуже; але Дракон нічого не сказав. Він уже не раз спускався до кухонь, аби сказати мені, по що піти. Я витріщилася на відображення, а коли він спустився наступного разу, швидко сказала:

— Ти тримаєш мене подалі?

Він зупинився, ще навіть не зійшовши з нижньої сходинки, та промовив:

— Звісно, я тримаю тебе подалі, ідіотко ти така.

— Але ж він не пам’ятає, — сказала я, маючи на увазі принца Марека. Вийшло тривожно й запитливо.

— Згадає, щойно отримає якусь можливість, — сказав Дракон. — Це для нього занадто важливо. Не плутайся під ногами, поводься як звичайна служниця та не використовуй чари там, де тебе може побачити він або Соля.

— З Касею все гаразд?

— Звичайно, — запевнив він. — Турбуйся про це в останню чергу: тепер нашкодити їй значно важче, ніж звичайній людині, а Соля не є вкрай тупим. Хай там як, він дуже добре знає, чого хоче принц, а за інших рівних умов він волів би дати йому це. Піди візьми три пляшки ялинового молока.

Що ж, я не знала, чого хоче принц, і мені не подобалася думка про те, що він це отримає, хоч чим це є. Я пішла до лабораторії по ялинове молоко — це було зілля, яке Дракон варив з ялинкової хвої і яке в його руках перетворювалося на молочно-білу рідину без запаху, хоча той єдиний раз, коли він спробував навчити мене його робити, у мене вийшло лише мокре смердюче місиво з голок і води. Воно затримувало чари в тілі; його додавали до кожного цілющого зілля та до «кам’яної шкіри». Я занесла пляшечки вниз, у велику залу.

Кася стояла посеред кімнати, всередині складного подвійного кола, накресленого на підлозі розтовченими у солі травами. Їй на шию вдягли важкий нашийник, схожий на ярмо для волів, із заліза з чорними ямками, на якому були вигравіювані яскравими сріблястими літерами чародійські письмена, а з нього до скутих зап’ястків звисали ланцюги. Вона не мала навіть стільця, щоб посидіти, і він мав би зігнути її навпіл, але вона невимушено стояла під ним, випроставшись. Коли я ввійшла в кімнату, вона злегка всміхнулася мені: «Зі мною все гаразд».

Сокіл мав утомленіший вигляд, ніж вона, а принц Марек саме тер собі обличчя, широко позіхаючи, хоча він лише сидів у кріслі та дивився.