Розділ 12

Час закінчився. Ми залишились. Я взяла Касину руку у свою, доки ми стояли у напівніші Драконової великої зали. Він сидів у своєму кріслі із суворим, відстороненим і лискучим обличчям і чекав; ми почули, як під’їздить і зупиняється карета, тупають і пирхають коні, чоловічі голоси, приглушені важкими дверима. Була пауза; стукіт, що його я очікувала, не пролунав, а за мить я відчула, як повільно та вправно повзуть чари, як по той бік дверей формується заклинання, що намагається схопитися за них і силоміць відчинити. Воно штрикало Драконове діяння і тицялось у нього, намагаючись його підважити, а тоді раптово прийшов сильний швидкий удар — поштовх чарів, які спробували прорватися крізь його хватку. У Дракона ненадовго напружились очі та вуста, а дверима, злегка потріскуючи, поповзло синє світло. Тільки й усього.

Нарешті пролунав стук, важке гупання кулака в бойовій рукавиці. Дракон зігнув палець, і двері легко відчинилися всередину; на порозі стояв принц Марек, а поруч із ним — ще один чоловік, якому, хоча принц і був удвічі ширшим, вдавалося справляти таке ж враження. Він загорнувся у довгий білий плащ із чорним орнаментом, який нагадував візерунки на пташиних крилах, а волосся в нього мало колір митої овечої вовни, але з чорними коренями, наче він його відбілював. Плащ стікав назад з одного плеча, а одяг під ним був сріблястий із чорним; його обличчя було ретельно підготовленим — на ньому, наче у книзі, було написане скрушне занепокоєння. Разом вони скидалися на портрет, сонце та місяць у рамі дверного прорізу на тлі світла, а тоді принц Марек увійшов у вежу, знявши рукавиці.

— Ну що ж, — сказав він. — Ти знаєш, чому ми тут. Погляньмо на дівчину.

Дракон не сказав жодного слова, лише показав жестом на Касю, туди, де стояли ми з нею, не надто помітні. Марек повернувся й миттю зосередився на ній; його очі звузилися, світячись у задумі. Я люто на нього витріщилася, хоча йому це не пішло на користь — на мене він і мигцем не глянув.

— Саркане, що ти наробив? — запитав Сокіл, посунувши на Драконове крісло. Його голос був чистим тенором, дзвінким, як у чудового актора; він заповнював усю кімнату сповненим жалю обвинуваченням. — Ти зовсім утратив здоровий глузд, сховавшись тут, у глушині…

Дракон і досі не підвівся з крісла, схиливши голову на кулак.

— Скажи-но мені дещо, Солю, — мовив він, — чи замислювався ти над тим, щó знайшов би тут, у моїй залі, якби я справді випустив одного із заражених?

Сокіл зупинився, а Дракон рішучо підвівся з крісла. Зала довкола нього потемніла з раптовою, лячною швидкістю; поповзли тіні й поглинули високі свічки, осяйні чарівні вогні. Він зійшов із помосту; кожен його крок лунав жахливим звуком якогось величезного дзвона. Принц Марек і Сокіл мимохіть відступилися; принц схопився за руків’я меча.

— Якби я впав жертвою Пущі, — сказав Дракон, — що б ти, як гадаєш, робив тут, у моїй вежі?

Сокіл уже звів руки докупи, склавши трикутник із великих та вказівних пальців; він бурмотів собі під носа. Я відчула дзижчання — то наростали його чари, а у просторі, оточеному його руками, почали мерехтіти тоненькі іскристі лінії світла. Вони все прискорювалися, доки не спалахнув увесь той трикутник, і, неначе це забезпечило потрібну для запалювання іскру, його тіло оточив ореол із білого вогню. Він розвів руки; вогонь шипів і тріщав над ними, а іскри сипалися дощем на землю, наче він готувався до кидка. Діяння було таким само голодним, як і вогнесерце у пляшечці, неначе хотіло пожирати саме повітря.

— Тріозна ґрежні, — сказав Дракон, різко вимовляючи слова, і вогні згасли, наче свічки, що топляться; залою просвистів холодний різкий вітер, що охолодив мені шкіру, та зник.

Вони витріщилися на нього, зупинились, а тоді Дракон розкинув руки, демонстративно знизавши плечима.

— На щастя, — промовив Дракон своїм звичним уїдливим тоном, — я й близько не був таким дурним, як ви собі уявляли. Тим краще для вас, — він повернувся й пішов назад до свого крісла; тіні відступили від його ніг, ллючись назад. Повернулося світло. Я чітко бачила Соколове обличчя; здавалося, він не надто вдячний. Обличчя в нього застигло, наче крижане, а вуста стиснулись у пряму лінію.

Гадаю, він стомився від того, що його вважали другим чаклуном Польні. Я навіть чула дещицю про нього — його ім’я частенько згадували у піснях про війну з Росьєю, — хоча в нашій долині барди, звісно, не надто багато говорили про іншого чаклуна. Ми хотіли чути історії про Дракона, про свого, власного, чаклуна, і ми з гордістю та вдоволенням укотре чули, що він — наймогутніший чаклун країни. Але раніше я не думала, що це означає насправді, і я забула, як його боятися, тому що провела забагато часу надто близько. Тепер, дивлячись, із якою легкістю він нейтралізував Соколові чари, довелося нагадувати собі зусиллям волі, що він — велика сила у світі, здатна вселяти страх навіть у королів та інших чаклунів.

Я здогадувалася, що принцові Мареку це нагадування не сподобалося так само, як і Соколові; його рука затрималася на руків’ї меча, а його обличчя мало дещо суворий вираз. Але він знову поглянув на Касю. Я здригнулася та спробувала вхопити її за руку, аж тут вона відступила від мене, вийшовши з ніші, та пішла до нього підлогою. Я проковтнула попередження, яке хотіла просичати — надто пізно: вона зробила перед ним реверанс, схиливши золотаву голову. Вона випросталася й поглянула йому просто в обличчя — саме так, як я робила сама у своїй уяві, багато довгих місяців тому. Вона не затиналася.

— Пане, — мовила вона, — я знаю, що ви, напевно, у мені сумніваєтесь. Я знаю, що маю дивний вигляд. Але це так: я вільна.

На задвірках моєї свідомості літанією відчаю крутилися заклинання. Якщо він оголить на неї меч… якщо Сокіл спробує звалити її з ніг…

Принц Марек подивився на неї; обличчя в нього було суворе та смутне, напружене.

— Ти була у Пущі? — запитав він.

Вона схилила голову.