Розділ XV

Справу Зенона Войдилла розглядали в середині жовтня у Вільні. У Радолишках про це довідалися лише наступного дня, після вироку. Оскільки через зізнання обвинуваченого до суду не викликали жодних свідків, крім потерпілих, а ті не могли з’явитися з огляду на стан здоров’я.

Та якщо газети перетворили цю справу на сенсацію, то лише тому, що обвинувачуваний сам прохав про найсуворіше покарання. Суд, проте, вбачаючи в тій вимозі Зенонове каяття, а також беручи до уваги численні інші пом’якшувальні обставини й переконання в щирих намірах обвинувачуваного, засудив його лише до двох років в’язниці.

До млина цю новину приніс Василь, який їздив до Вільна в справах батька і, користуючись нагодою, був присутнім на суді. Від нього ж таки Марися довідалася, що молодий Чинський не з’явився на слуханні, позаяк перебуває на лікуванні за кордоном. Докладніше про місце його перебування він сказати не міг, бо хоча й чув у судовій залі назву тієї місцевості, та що назва була чужоземна, то він її й не запам’ятав.

Марися думала, чи не попрохати його чи когось іще довідатися про Лешекову адресу. У Людвикові її напевне знали не лише його батьки. Та дівчина побоювалася, що через таку цікавість можуть виникнути якісь труднощі, і вирішила терпляче ждати листа.

Легко було прийняти таке рішення, та важче виявилося чекати. Минав тиждень за тижнем, а Лешек не писав. Думки Марисі ставали дедалі смутнішими, а надії танули.

Тим часом стан її здоров’я покращувався несподівано швидко. Вона вже давно сідала на ліжку, а з першими днями листопада знахар дозволив їй встати.

Рани над скронею й поопераційний шрам загоївся вже цілком. Від поранень на руках і ногах залишилися хіба що ледь помітні шрами. Сили поверталися поволі, зате невпинно. Уставши, Марися наступного ж дня заходилася коло знахаревого господарства. За тиждень приміщення й спальна ніша виглядали геть по-іншому.

— Не турбуйся, голубко, — намагався втишити її завзяття знахар. — Нащо це все?

— Хіба ж тут не чистіше й не гарніше, стриєчку Антонію?

— Шкода твоїх сил.

Зрештою, часу для порядкування, миття й витирання пилюки було небагато. Осінні холоди додали знахареві пацієнтів. Траплялися дні, коли приїздило по тридцятеро й більше людей. Усі знали, що Антонія Косибу викликали до слідчого судді, і що його справу розглядатимуть у Вільні. Подейкували, що хнахаря посадять до в’язниці, тож слід було поспішати, щоб отримати від нього пораду.

Сам Антоній також сподівався обвинувального вироку, і хотів підготувати до цього Марисю, проте вона обурювалася й переконувала, що про це й мови бути не може.

— Адже я виступлю як свідок, якому ти врятував життя. Хіба цього не досить?

Знахар трохи на це розраховував, як і на багатьох інших своїх пацієнтів, які масово зголошувалися й пропонували свідчити на слуханні.

Термін розгляду справи призначено було на кінець листопада, і все було б непогано, якби Марися раптом не захворіла. Її виснажений довгим перебуванням у ліжку організм легко піддався хворобі. Прибираючи в холодних сінях, вона застудилася. Банки й трави, від яких хвора пітніла, небагато допомогли. Довелося лежати в ліжку.

Про її поїздку до Вільна не було й мови, і Антоній Косиба поїхав сам.

Приїхавши, він одразу звернувся до адвоката Маклая, що його Антонієві порадив Юдка з Радолишок. Познайомившись зі справою, адвокат призначив невеликий, на щастя, гонорар, проте відразу сказав, що на виправдання розраховувати не доводиться.

— Я намагатимусь, щоб ваш вирок був якомога м’якшим.

Настав день суду. Біля самого входу до будинку, де відбувався розгляд справи, Антоній побачив доктора Павлицького, і це сповнило його поганими передчуттями.