Розділ XV

Отож, почувши, що кличуть обідати, вона й з місця не зрушила. Тремтіла від самої думки, що вся родина Мельника роздивлятиметься її за столом, лічитиме ложки страви, дарованої страви, і кожен шматок, що його вона піднесе до вуст… Між собою стиха називатимуть її приблудою, дармоїдом, доти, доки не скажуть цього вголос.

— Я мушу звідси піти, мушу… От тільки, куди?

Від людей Марися знала, що в крамниці пані Шкопкової працює якась інша дівчина. Ніде в усій околиці Марися не могла розраховувати на роботу. Адже ніхто не знав, що вона була заручена з Лешеком, ніхто б і не повірив, навіть, якби дівчина наважилася розповісти про це вголос. Зате всі знали, особливо після катастрофи, що вона з ним зустрічалася, що вони їздили на прогулянки до лісу… З такою репутацією Марися не могла сподіватися на жодну посаду.

А піти… куди?..

Вона впала на ліжко й заплакала. Плакала над своєю жорстокою долею, над своїм єдиним величезним коханням, яке принесло їй хіба що біль, сором та нещастя…

— Лешеку, Лешеку, чому ти про мене забув! — повторювалася вона, заливаючись слізьми.

— Гей, панно Марисе, обід! — почувся за вікном голос Василя.

Вона й не ворухнулася, і за мить Василь зайшов до хати.

— Чого це ви, панно Марисе, плачете? — запитав хлопець.

— Не знаю, — відповіла вона, схлипуючи.

— Як це? Вас хтось скривдив? Ну, скажіть-бо!

— Ні, ні…

— То чого ж плакати? Не треба…

Він безпорадно тупцяв на місці, а тоді додав:

— Я не можу бачити, як ви плачете. Ну, годі вже… годі… А може, хтось щось сказав?

— Ні, ні…

Хлопець пригадав раптом, що зовсім недавно бачив, як Зоня виходила із прибудови. Його огорнув гнів.

— Ну, добре, — буркнув він і вийшов.

Уся родина вже сідала до столу. Василь зупинився на порозі кухні й спокійно запитав:

— А чого це Марисі немає?