Розділ XV

Зоня замислилася, а за мить витягнула вузлика, розв’язала його й дістала звідти дві монети по п’ять злотих.

— Ось тобі, пошлеш йому й ці гроші.

— Яка ти добра, Зоню! — сказала Марися.

Але Зоня наїжачилася.

— Для кого добра, для кого й ні. Йому даю, не тобі!

Марися давно помітила, що Зоня не дуже до неї ласкава.

Але відповіла примирливо:

— То дякую тобі за нього.

Зоня знизала плечима.

— Ти йому такий самий сват чи брат, як і я. Чого за нього маєш дякувати. Він сам подякує, як повернеться. І за це, і за те, що я тут його майно припильную, стежитиму, щоб нічого не пропало.

— А нащо, Зоню, тобі цим займатися?

— А хто б мав це робити?

— Я.

— Ти? А це ще чого? Хіба думаєш ці три роки тут, у мого тестя, просидіти?

Марися почервоніла.

— Чому три роки? Адже по апеляції стриєчка Антонія звільнять…

— Або звільнять, або й ні. А він тобі ніякий не стрийко. Як ти гадаєш тут жити? За які гроші?

Та, побачивши в Марисиних очах сльози, додала:

— Ну, не плач. Ніхто тебе звідси не жене. Даху над головою всім стане… Та й харчу. Я так лише сказала. Через цікавість. Не плач, дурна. Хіба тобі хтось шкодує чого? Га?

Та попри ці запевняння, Марися усвідомила своє становище. Справді, коли тут не стало стриєчка Антонія, вона не мала права тут залишатися. Їй про це натякнули делікатніше, ніж це заведено серед простих людей, що цілком зрозуміло.