Розділ XV

— Я гукала, не знаю, чого вона не прийшла, — знизала плечима Ольга.

— Не знаєш?

— Не знаю.

— То, може, Зоня знає?

Зоня повернулася до нього спиною.

— А я звідки знаю?

Та Василь раптом гаркнув:

— А я знаю, ти, холеро сяка-така!

— Чого ти, Василю, що тобі таке? — щиро здивувався старий Прокіп.

— А те мені, що вона там плаче! А через кого ж їй плакати, як не через цю відьму? Що ти їй там наговорила?!

Зоня взяла руки в боки й войовничо задерла голову:

— Що хотіла, те й наговорила! Зрозумів?

— Цитьте! — розсердився Прокіп.

— А чого він на мене! Я їй нічого такого не сказала, а якби й сказала, то що? Вона тут з нашої ласки живе, то нехай і не гонориться так!

— Не із твоєї ласки! — гаркнув, уже зовсім гніваючись, Василь.

— То нехай собі йде під три чорти! — вигукнула Зоня.

— Вона? — засміявся Василь, намагаючись, аби його сміх здавався зловтішним. — Вона? Швидше вже ти підеш! Ще не відомо, чи вона тут не стане більшою господинею, аніж ти, шльондро! Не забувай, що батько вже старий, а потім моє панування почнеться. І це тебе я вижену під три чорти, тебе! А захочеш мій хліб їсти, то муситимеш їй черевики чистити!

Запала тиша. Усі, щоправда, і раніше здогадувалися, що Марися подобається Василеві. А тепер почули це просто від нього. Та й подобалася вона Василеві неабияк, коли спокійний зазвичай хлопець отак не на жарт розсердився, що пригрозив братовій, до якої завжди добре ставився, що вижене її.

Василь стояв блідий, зціпивши зуби, і люто позирав на присутніх.

— Тихо! — озвався Прокіп, хоча в хаті й так панувала цілковита тиша. — Тихо, кажу вам! Ти, Василю, викинь собі це з голови. Не будь дурним. Не для тебе вона, а ти не для неї. Сам обміркуєш, то й схаменешся. А ти, Зоне, йди до неї й поклич, нехай прийде. І дивись мені, — насварився пальцем, — дивись, щоб прийшла. І ще скажу тобі, Зоне, що недобре отак сироту вбогу кривдити! Бог покарає.