Розділ XV

— Як же воно тобі там? — запитала Шкопкова, шукаючи чогось у комоді.

— Так собі.

— Ну, то певне, ти й не шкодуєш, що там у них опинилася.

— Я б воліла, щоб було, як раніше, — несміливо озвалася Марися.

— І я б воліла, — із притиском мовила Шкопкова. — Але що ж, коли ти вибрала інше. Воліла смерть на себе накликати й ганьбу, та й на мене сором… Матір твоя там, певне, у могилі перевертається… Була я на кладовищі в Задушки, була, лампадку на могилці поставила й віночок із безсмертників занесла, щоб її, бідолашну, потішити. Що ж, кажу, пані Окша, кохана, не винувать мене, бо не раз і не десять казала я доньці твоїй. Та молодість не вірить досвідові старих. Молися там, аби дитина твоя спам’яталася… Та і я помолилася, щоб тобі кращі опікуни трапилися, ніж я… Та й годі.

Марисі по щоках струменіли сльози.

— Пані, присягаюся, що я нічого поганого не зробила, присягаюся!

— Дитино моя. Хотіла б я тобі вірити. Але що ж моя віра допоможе? Усі бачили, що ти зустрічалася із цим легкодухом, якого досі Господь не покарав через своє милосердя. Усі знають, що він тебе мало не вбив, а потім покинув… І якщо хочеш моєї поради, то я тобі от що скажу. Їдь звідси якнайдалі, до чужих, а на другий раз стережися таких жевжиків і шалапутів. А щоб мала за що поїхати й не згадувала мене з тяжким серцем, як я тебе, то там у своєму кошику знайдеш кілька злотих… Вистачить тобі на перший час. Найліпше до Варшави їдь. Там піди до якогось ксьондза й попроси поради. У великому місті легше знайти роботу.

Вона висякалася й вела далі:

— Так я собі подумала. Тільки, певне, знову намарне. Не послухаєшся ти моєї поради.

Марися схопила її за руку й поцілувала.

— Я так і зроблю. Спасибі, пані, спасибі… Ніколи вас не забуду…

— То йди, дитино, з Богом. Хай тебе Пресвята Богородиця благословить і береже.

Обняла Марисю, а провівши її за поріг, гукнула ще:

— А напиши якось до мене!

— Напишу.

Плетений кошик не був важким, його вбогий вміст також, а все ж рука німіла, і дедалі частіше треба було міняти.

Уже кілька днів, як мороз попустив, а тепер почав падати сніг, лапаті сніжинки летіли повільно, ліниво, але так рясно, що за кілька кроків нічого не видно було. На щастя, високі дерева обабіч гостинця не давали заблукати. Та якщо Марися і йшла чимраз повільніше, то не тому, що боялася загубити дорогу. У голові вирувало стільки думок, стільки суперечливих почуттів оживало в серці. Вона цілковито погоджувалася з колишньою опікункою. Справді, треба виїхати, поїхати якнайдалі, хоч би й до Варшави. Тепер у неї є гроші на дорогу, тож зволікати немає сенсу…

Але покинути ці місця, раз і назавжди відмовитися від сподівань побачити Лешека, хоч би й здалеку… І так залишити стриєчка Антонія?! Адже він сюди повернеться… Він був до неї такий добрий, викликав стільки взаємних почуттів… Звичайно, треба їхати. Але, радше, до Вільна. Мабуть, їй дозволять перевідати стрийка у в’язниці… Вона порадиться з ним, що робити далі… Так, це найважливіше, це єдине, бо що ж іще залишається?

Марися насилу відшукала бічну дорогу до млина. Сніг падав такий густий, що коли б не шум води на млиновому колесі й не пирхання коней біля млина, вона б його й зовсім не помітила. Світло побачила лише зблизька й здивувалася: вікна прибудови були яскраво осяяні.