Розділ XV

І, як уміли, розповіли про перебіг справи.

— Згляньтеся! — вигукнув старий Прокіп. — Адже виходить, що той, котрий їх покалічив, замалим не вбив, отримав два роки, а той, що рятував — аж три. Як же так?

— Та отак виходить…

Марися розплакалася. Того дня вона саме встала з ліжка, хоча кашель її досі мучив.

— Що робити, пане Мельнику, що робити? — звернулася вона до Прокопа.

— А звідки ж я знаю?

— Треба їхати до Вільна, щоб якусь допомогу йому обдумати.

— Яку ж тут допомогу? В’язниці не зруйнуєш.

Василь розсудливо озвався:

— Я вам, панно Марисе, так скажу: жодної допомоги тут бути не може, та коли буде апеляція, то от тоді. Певне, цей адвокат поганий. Від адвокатів багато залежить… Іншого, виходить, треба. Довідаємося, котрий там у місті найкращий, та й до нього.

Василеві слова присутні зустріли схвально.

— А коли може бути апеляція?

— То нешвидко, — відказав один із селян. — Як мене судили за ті ялини з віцкунського лісу, то апеляція прийшла аж через чотири місяці.

— То й так шпарко! — зауважив інший. — Часом і рік треба чекати!

Усю ніч Марися проплакала, а назавтра спакувала вузлика. Поклала туди білизну Антонієву, кожушок, тютюну, ковбаси й солонини.

Саме за цим її застала Зоня.

— Що це? — запитала вона. — Антонієві передачу готуєш?

— Так.

— А через кого перекажеш?

— Питатиму людей. Адже часто буває, що сюди приїздять ті, хто до Вільна збирається.