Розділ 48

Харрі ніяк не міг заснути. У темряві щось повзало й шаруділо, але щойно він вмикав світло, як усе затихало. Зітхнувши, він виліз із постелі й натиснув на кнопку автовідповідача. Пролунав гугнявий голос:

— Привіт, це Тоньє. Я просто хотіла почути твій голос.

Він прослуховував це повідомлення, напевно, уже разів десять, не перестаючи дивуватися: прямо якийсь сюжет із глянцевого журналу. Знову погасив світло. Пройшла хвилина.

— Чорт! — вилаявся він і знову ввімкнув світло.

Було вже за північ, коли таксі зупинилося біля невеликого, але розкішного котеджу, обнесеного низькою білою стіною. Голос Тоньє Віг у домофоні пролунав здивовано, і, відчинивши двері, вона густо почервоніла. Вона все продовжувала вибачатися за безладдя у квартирі, коли Харрі роздягав її. Вона виявилася худою, блідою, він бачив, як на шиї в неї злякано пульсує живчик. Нарешті замовкнувши, Тоньє показала рукою на двері, що вели в спальню, і він підняв її на руки, так що голова звісилася вниз — волосся діставало до підлоги. Вона застогнала, коли Харрі опустив її на ліжко, важко задихала, тільки-но він розстебнув штани, і слабко запротестувала, бачачи, як він став на коліна й притягнув її до себе.

— Поцілуй мене, — шепнула вона, але Харрі, не звертаючи уваги на її слова, заплющив очі й увійшов у неї.

Вона вхопилася за його штани, хотіла, щоб він зняв їх, але Харрі відіпхнув її руки. На нічному столику стояла фотографія літньої пари, імовірно, батьків. Харрі стис зуби, відчувши, як під повіками заблискали іскри, і спробував уявити собі її.

— Що ти сказав? — запитала вона, піднявши голову, але так і не розчула заклинань, які Харрі бурмотав собі під ніс. Тоньє Віг спробувала підлаштуватися під його рухи, застогнала, але він стис її, немов на родео, де вершник піймав коня й міцно тримає, щоб він його не скинув.

Потім пролунало його невиразне ревіння, і в ту ж мить вона вчепилась у його футболку, вигнулася й закричала. Далі притягла його до себе, він поклав обличчя в ямку між її ключиць.

— Це було чудово, — вимовила вона, але слова її зависли в повітрі безглуздою й непотрібною неправдою. Він нічого не відповів.

Почувши, що подих її став рівним, він підвівся й тихо одягнувся. Обоє знали, що обоє знають, що вона не спить. Він вийшов із будинку.

Здійнявся вітер. Поки Харрі йшов по гравійній доріжці, запах Тоньє поступово зникав. На флагштоці біля воріт ляскав шнур. Може, цього року рано задув мусон, може, це Ель-Ніньйо. А може, просто звичайний вітер.

Біля воріт Харрі помітив чорний автомобіль. І ніби навіть розгледів обрис фігури за тонованим склом, але остаточно переконався у своїх здогадах, тільки коли скло з електричним клацанням поповзло вниз і з салону почулися приглушені звуки симфонії до мінор Гріга.

— Ідете додому, пане Холе?

Харрі кивнув і сів у машину. Водій поправив своє сидіння.

— Що ви тут робите так пізно, Санпхет?

— Я тільки що відвіз пана Торхуса. Немає сенсу повертатися додому спати, адже за кілька годин я маю заїхати за фрекен Віг.

Він рушив із місця, і вони полетіли по сплячих вулицях цього кварталу вілл.

— А куди ж направився в таку пізню годину Торхус? — запитав Харрі.