Розділ 34

Льокен запалив стеаринові свічі, а Харрі тим часом розглядав його зброю, «Глок-31». Він витяг магазин і засунув його в кишеню. Ніколи раніше він не тримав у руках такого важенного пістолета.

— Він у мене із часів служби в Кореї, — сказав Льокен.

— Он як, Корея. А що ви там робили?

Льокен прибрав сірники в шухляду і сів за стіл навпроти Харрі.

— Норвегія розгорнула там польовий госпіталь під егідою ООН, а я тоді був зовсім молодим молодшим лейтенантом і любив ризик. Після встановлення миру в 1953 році я залишився на службі в ООН, у щойно створеному комісаріаті зі справ біженців. Вони лавами сунули через кордон із Північної Кореї, ситуація була критична. Мені доводилося спати із цією штуковиною під подушкою. — І він указав на пістолет.

— Добре. А чим ви займалися потім?

— Був у Бангладеш і В’єтнамі. Голод, війна, біженці. Після всього побаченого життя в Норвегії кожному здасться нестерпно банальним. Я витримав удома не більше двох років і знову захотів виїхати. Самі знаєте.

Але Харрі не знав. І не знав, як йому ставитися до цього сухорлявого чоловіка, що сидів перед ним. Той був схожий на старого хевдінга, ватажка вікінгів, — з орлиним носом, глибоко посадженими виразними очима. Сиве волосся, засмагле, зморшкувате обличчя. Викапаний тобі Ерік Бю[31], подумав Харрі. До того ж тримався він у цій ситуації зовсім спокійно, що дивувало Харрі ще більше.

— Чому ви повернулися? І як вам удалося пройти непоміченим повз мого колегу?

Сивий норвежець хижо посміхнувся, і в нерівному світлі свічки блиснув золотий зуб.

— Машина, на якій ви приїхали, різко виділяється на тлі інших, більш звичних у цьому районі: адже тут трапляються лише туктуки, таксі та старі бляшанки. Я розглядів у машині двох чоловіків, впала в око їхня постава. Тоді я зайшов за ріг і сів у кав’ярні, звідки мені було видно вас обох. Потім у салоні увімкнулося світло, і ви обоє вийшли. Я подумав, що один з вас точно залишиться вартувати в машині, поки інший не повернеться. Тоді я вийшов з кав’ярні, взяв таксі й в’їхав прямо в гараж, а відтіля піднявся ліфтом у свою квартиру. Спритно вам удався фокус із коротким замиканням…

— Тільки от звичайні люди не звертають уваги на припарковані на вулиці машини. Якщо, звісно, вони цього не навчені або не чекають засідки.

— Гаразд. Тоньє Віг навряд чи вдасться одержати «Оскар».

— Так чим же ви тут насправді займаєтеся?

Льокен показав на фотографії й фотоапаратуру, розкидану по підлозі.

— Ви заробляєте собі на життя… от цим? — запитав Харрі.

— Саме цим.

Харрі відчув, як пульс у нього прискорився.

— А вам відомо, скільки років вам доведеться відсидіти в цій країні за подібні речі? Думаю, я зможу влаштувати вам в’язницю років на десять.