Настя
астя ридала так, що аж плафони під стелею дзеленчали. Ну, Павлик, ну, добряга, від тебе я такого не сподівалась!
Стіл був сервірований, хоч на листівку знімай: свічки, келихи, пляшка шампанського — невідкоркована. Настя валялася на ліжку — почувши, що я зайшла, вона знехотя підвела голову. Сльози розмили її макіяж, чорні доріжки тяглися від очей до підборіддя.
— Що він зробив?! — крикнула я з порога. — Ми йому помстимося, ми його по стіні розмажемо, скажи, що він зробив?
Настя похитала головою й знову сховала лице в подушку:
— У нас усе було добре... я його хотіла з бать... з батьками познайо...
Вона заридала з новою силою:
— Дзвонив! Обіцяв! Прийти! І...
— І що?
— І не прийшов!
Я опустилася на стілець біля ліжка. Якщо чесно, мене пробило на «хі-хі» — істеричний, тоненький сміх. Ну що за дитячий садок, справді, ну, дзвонив, ну, не прийшов, у мене гірша проблема — я, між нами, потроху з глузду з’їжджаю...
Рука сама знайшла в кишені мій кулон. Ех, будь-що-будь.
Я стисла «око» в долоні. І сталося точнісінько те, чого я чекала, чого боялася, що, я знала, мало статися: все навколо змінилося. Стало зі звичайного — справжнім.
Лампа під стелею потьмяніла, зате свічки розгорілися яскравіше, і я побачила, як над ними кружляють іскри — вогненні мошки. Кімната була наповнена... ні, не туманом. Найбільше цей летючий кисіль нагадував крихітні хмари. Неначе моя голова — це літак на злеті, підлога — земля далеко внизу, а стіл — висока гора, вкутана прозорим димним серпанком. Наша гуртожитська кімната була, виявляється, гарна й велична, немовби Гімалаї з космосу, немовби світлина далекої галактики...
Але милувалась я недовго. Майже одразу я роздивилася патьоки на підлозі. Темні... кров. Змазаний відбиток долоні, безформні плями, які криміналіст визначив би, напевно, як «ознаки боротьби». Я перевела погляд на Настю...
І насилу стрималася, щоб не завищати.
Лице моєї сусідки було залите кров’ю — з носа, очей, вух. На лівій скроні проступало синювато-чорне татуювання, схоже на складний ієрогліф. У Насті був такий моторошний вигляд, що я відскочила, перекинувши стілець, і розтисла руку в кишені...
Кров і татуювання щезли. Настині щоки ще блищали від пролитої гіркої води, але очі враз висохли, люто глянули з-під запалених повік:
— Виродок! Зрадник! Покинув!
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Темний світ. Рівновага» автора Дяченки Марина та Сергій на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ другий Настя“ на сторінці 1. Приємного читання.