Розділ другий Настя

У Павликових очах з’явився жах:

— А я тут... як? Навіщо?

Я мовчки допомогла йому встати.

Усю дорогу по коридору він белькотів засмучено й жалібно: ішов до Насті... подзвонив і... він ішов, і раптом...

— Ішов туди, а втрапив сюди, — крізь зуби процідила я.

— Вона образилася, так? — Павлик дивився на мене з надією. Чекав, напевно, що я скажу — дурниці, діло житейське, дівчина пробачить...

Я зазирнула в нашу кімнату. Настя спала. Я повагалась... Ні. Чекати до ранку не треба.

— Насте... Чуєш?

Вона розплющила каламутні очі:

— Котра година?

— Не має значення. Тут до тебе... тут Павлик хоче щось сказати.

— А це хто? — спитала вона й кліпнула.

— Перестань, — я подивилася докірливо. — З ним сталася біда, випадково отруївся паленою горілкою. Ні на якому дні народження він не пив, а валявся вирубаний, добре, що взагалі не вмер...

Настя позіхнула й глянула на годинник:

— Свиня ти. Четверта ранку, а ти мені розповідаєш якісь байки про алкоголіків.

Павлик просунув голову у відчинені двері.

— Насте! — простогнав так жалісно, що розридалась би навіть Снігова королева. — Зі мною щось сталось, я йшов до тебе, я...

— Дайте поспати, — сухо сказала моя сусідка. — Зачини двері, май совість.

І натягла на голову ковдру.