Розділ другий Настя

— Ану... стій!

Мені б кинутися на неї, вибити пляшку. Крикнути, кинути стільцем, приголомшити її хоч якось. Але я розгубилася й проґавила момент. Одним ковтком вона прикінчила пляшку, розтягла губи, облизнулася великим язиком:

— Лови!

Я ледве встигнула ухилитися. Пляшка гримнула об стіну за моєю спиною, і по всій кімнаті полетіли скалки. Той, що спав на ліжку, навіть не поворухнувся. Хлопець у навушниках, як і раніше, танцював на місці, але в очах його з’явився слабкий проблиск інтересу.

Дівка заскочила на підвіконня. Махнула мені рукою й ступила назовні. З десятого поверху.

Хлопець з навушниками роззявив рота. Ми з ним разом підскочили до відчиненого вікна...

Дівка стояла внизу, на газоні. Знову махнула рукою — як юнга на щоглі корабля, коли той відчалює в море. Повернулася й потрюхикала геть — крутячи задом, підстрибуючи.

Ліхтарі світили яскраво, все було видно мов на долоні. З-за рогу навперейми стрибусі вискочила інша дівчина — блондинка на височенних шпильках.

Блондинка змахнула руками. Синювата вольтова дуга беззвучно вдарила стрибуху в груди — і та звалилась, як лялька, як пластиковий манекен. Блондинка на каблуках схопила її за ногу й кудись діловито поволокла, на ходу витягаючи мобільний телефон з сумочки на поясі.

— Ніколи більше не куритиму цієї гидоти, — жалібно заскиглив хлопець у навушниках.

Я мовчки кинулась до дверей.

Вона лежала в траві й на вигляд не відрізнялася від манекена. Я знову засумнівалась у своєму глузді, тим більше що над нею стояла блондинка з телефоном і говорила втомлено й цілком буденно:

— Вантаження закінчено, прошу доставки.

Потім блондинка подивилася на мене, неначе давно чекала, що я з’явлюся:

— Для першого разу пристойно.

— Це що таке? — тихо спитала я, дивлячись на нерухоме тіло в траві. — Вона...

— Просто Тінь, — сказала блондинка з таким виразом, яким кажуть «просто стілець». — Умбра вульґаріс. Латиною.

Вона піймала мій погляд:

— Ти не тішся, вона не здохла. Їх не можна вбивати.

— Типу, забороняє «Ґрінпіс»? — буркнула я.