Розділ «Рейчел»

Вівторок, 23 липня 2013 року

Я не одразу усвідомлюю, що саме відчуваю, коли прокидаюся. Піднесений настрій стримується чимось іншим: невідомим острахом. Я відчуваю, що ми близькі до розв’язки. Тільки не можу позбутися відчуття, що ця правда буде жахливою.

Сідаю просто в ліжку, хапаю ноутбук, вмикаю, нетерпляче очікую, доки він завантажиться. Чую, як будинком пересувається Кеті, миє посуд після сніданку, біжить нагору чистити зуби. На кілька секунд вона застигає біля моїх дверей. Я вже уявляю, як вона занесла руку, щоб постукати. Проте вона вирішує за доцільне не турбувати мене й квапливо збігає сходами.

Завантажується сторінка «Бі-бі-сі». Заголовки про урізання пільг, друга історія про телезірку 1970-х, яку звинувачують у сексуальній розпусті. Про Меґан ані слова, про Камаля теж нічого. Я розчарована. Мені відомо, що поліція має лише двадцять чотири години, щоб висунути звинувачування підозрюваному. Двадцять чотири години спливли. Проте існують випадки, коли вони можуть затримувати людину на довший термін — ще на дванадцять годин.

Мені це достеменно відомо, бо вчора я дещо дослідила. Після того як мене виставили з будинку Скотта, я повернулася додому, увімкнула телевізор та майже цілий день дивилася новини, читала статті в Інтернеті. Чекала.

По обіді поліція назвала підозрюваного. В новинах повідомили про «докази, знайдені вдома та в автівці доктора Абдика». Але вони не уточнили, які саме. Напевно, кров? Її телефон, який досі не було знайдено? Речі, сумочку, зубну щітку? В новинах постійно показували фотографії Камаля крупним планом: темношкіре красиве обличчя. Одразу видно, що ці фото не з офіційних документів, а любительські: він десь на відпочинку й не те щоб посміхається, але натяк на посмішку є. Надто м’яким виглядає, надто привабливим як на вбивцю, проте зовнішність оманлива: люди казали, що маніяк, викрадач людей і некрофіл Тед Банді[5] теж схожий на Кері Ґранта.[6]

Цілий день очікувала на детальніші новини: яке звинувачення висунуто? Викрадення? Насильство? Чи ще гірше. Я чекала, що поліція повідомить, де вона, де він її тримає. Показали знімки Бленгейм-роуд, вокзалу, вхідних дверей будинку Скотта. Репортер розмірковував над тим, як же пояснити той факт, що ані телефон Меґан, ані її банківські картки не діють вже понад тиждень.

Неодноразово телефонував Том. Я не брала слухавку. Мені і так відомо, чого він бажає. Він воліє запитати, навіщо вчора вранці я була у Скотта Гіпвелла. Нехай гадає. Його це взагалі не обходить. Не все на світі обертається навколо нього. Уявляю, як він усе одно телефонує за наказом дружини. Їй я не повинна взагалі нічого пояснювати.

Я чекала, чекала, досі жодних звинувачень, проте багато нового дізналися про Камаля, перевіреного спеціаліста з відновлення душевного здоров’я, який вислуховував всі таємниці та негаразди Меґан. Лікаря, який вкрався в довір’я, а потім зловжив її довірливістю. Який її звабив, а потім… хто знає, що потім.

Я дізналася, що він мусульманин, із Боснії, вцілілий після Балканського конфлікту, який у віці п’ятнадцяти років утік до Британії. Що таке жорстокість, знає не з чужих слів: утратив батька та двох старших братів у містечку Сребреніця в Боснії. Він засуджує домашнє насильство. Що більше читаю про Камаля, то більше переконуюся, що я мала рацію: правильно вчинила, що розповіла про нього поліції, правильно, що зв’язалася зі Скоттом.

Підводжуся, вдягаю халат, квапливо спускаюся, вмикаю телебачення. Сьогодні маю намір цілий день залишатися вдома. Якщо Кеті зненацька повернеться додому, я можу поскаржитися, що захворіла. Роблю собі філіжанку кави, влаштовуюся перед телевізором й очікую.

Близько третьої я занудилася. Утомившись слухати про відсотки та педофіла дев’яностих років, я засмутилася, коли нічого не почула ані про Меґан, ані про Камаля, тому пішла до крамниці та придбала дві пляшечки білого вина.

Я майже допиваю першу пляшку, коли це відбувається. Тепер у новинах висвітлюють дещо інше, камера хитається, ведучи зйомки з якоїсь напівпобудованої (або напівзруйнованої) будівлі, на відстані видні якісь спалахи. Сирія? Єгипет? Може, Судан? Звук у мене вимкнений, та я не зважаю. А потім помічаю: стрічка, що біжить знизу екрана, повідомляє, що уряд зіткнувся з необхідністю скорочення витрат на юридичну підтримку населення, що Фернандо Торрес на чотири тижні залишиться поза грою через розтягнуте сухожилля, що підозрюваного в справі зникнення Меґан Гіпвелл відпустили без висунення обвинувачення.

Я ставлю келих на стіл, хапаю пульт, роблю телевізор голосніше, голосніше, голосніше. Це неможливо. Продовжується репортаж з місця воєнних дій, він усе не закінчується, тиск у мене посилюється, але врешті-решт сюжет закінчується, повертаються до студії, диктор повідомляє:

— Камаль Абдик, чоловік, якого вчора було заарештовано у зв’язку зі зникненням Меґан Гіпвелл, був звільнений з-під арешту без висування звинувачень. Абдика, психотерапевта місіс Гіпвелл, було затримано вчора, але сьогодні вранці було звільнено через недостатність доказів.

Далі я вже нічого не чую. Просто сиджу перед телевізором, в очах тьмариться, у вухах гуде, і я думаю: «Вони заарештували його. Заарештували, а потім відпустили».

Нагорі трохи пізніше. Я надто багато випила, тому екран комп’ютера розпливається перед очима, усе подвоюється, потроюється. Можу прочитати тільки тоді, коли прикрию рукою одне око. Від таких зусиль болить голова. Кеті вже вдома, вона кликала мене, але я відповіла, що нездужаю і вже лягла. Вона знає, що я напилася.

Усередині плескається спиртне. Відчуваю нудоту. Несила думати. Не слід було починати так рано пиячити. Не слід взагалі було пити. Годину тому я телефонувала Скоттові, потім ще раз кілька хвилин тому. Можливо, треба було зателефонувати ще раніше? Мені просто кортить знати, як Камаль ошукав поліцію. У яку брехню повірили поліціянти? Поліція все зганьбила. Йолопи. Це все Райлі, її помилка. Я певна.

Газети нічого не пояснили. Тепер вони повідомляють, що взагалі не йшлося про звинувачування в домашньому насильстві. То була помилка. Вони зробили з нього винуватця.