Розділ «Рейчел»

Минає півгодини. Щоразу, почувши кроки на сходах, я відчуваю, що моє серце прискорює биття. Щоразу, як я почую цокіт підборів, мене охоплює тривога. Якщо мене тут побачить Анна — неприємності не заставлять чекати. Том мене попереджав. Він переконав її не звертатися до поліції, але, якщо я продовжуватиму…

Чверть на десяту. Якщо тільки він не починає працювати дуже пізно, я його пропустила. Дощ припускає сильніше. Чергового безцільного дня в Лондоні я більше не витримаю. Єдині гроші — десять фунтів, що я позичила в Кеті. Не можна одразу все витрачати, доки я не наберуся духу й не звернуся по гроші до мами. Я спускаюся сходами з наміром дістатися протилежної платформи підземним переходом та повернутися в Ешбері, аж раптом помічаю Скотта, який квапливо біжить від газетного кіоску в протилежний від входу у вокзал бік, високо піднявши комір піджака.

Я біжу за ним, перехоплюю на розі, саме навпроти переходу. Притримую за руку, він перелякано обертається.

— Будь ласка, — благаю я, — мені потрібно з вами поговорити.

— Господи боже! — гарчить він на мене. — Що, чорт забирай, вам від мене потрібно?

Я відходжу від нього, тримаючи руки догори.

— Перепрошую, — кажу я. — Мені шкода. Просто хотіла вибачитися, пояснити…

Дощ перетворюється на справжню зливу. Ми єдині залишаємося на вулиці, обидва змокли до нитки. Скотт починає сміятися. Він викидає руки вгору й захлинається сміхом.

— Ходімо в дім, — запрошує він. — Тут ми потонемо.

Доки закипає чайник, Скотт прямує нагору принести мені рушник. У будинку ще менш охайно, ніж тиждень тому, запах дезінфекції змінився на щось більш життєве. В кутку вітальні купка газет; на столі та камінній полиці брудні філіжанки.

Коло мене з’являється Скотт, пропонує рушник.

— Справжній смітник, я знаю. Мама доводила мене до сказу, коли все постійно прибирала, мила після мене. Ми трохи посварилися. Вона вже не навідується кілька днів. — У нього дзеленчить мобільний телефон, він дивиться на екран, знову ховає в кишені. — Йди до біса! Вона, чорт забирай, ніколи не схаменеться.

Я прямую за ним до кухні.

— Мені шкода, що так сталося, — вибачаюся я.

Він знизує плечима.

— Знаю. Хай там як, вашої провини тут немає. Я хочу сказати, ваші б свідчення допомогли, якби ви не…

— Не була п’яною?

Він повертається спиною, наливає кави.

— Так. Однак у поліції насправді не було достатньо доказів, щоб висунути йому звинувачування. — Він протягує мені філіжанку, ми сідаємо за стіл. Помічаю, що одна світлина в рамці перевернута обличчям донизу. Скотт продовжує говорити.

— Поліція дещо знайшла: волосся, епітелій — у його будинку, але він і не відмовляється, що вона в нього бувала. Спершу він заперечував, потім зізнався, що бувала.