Розділ «25»

На вершині гори військовий порядок лісосмуг і просік ламався. Дерева, немов їм дали команду «вільно», розслабилися, розступилися, втратили в зрості, і тепер кедри були більш схожі на ялиночки. А ще далі, де земля крутіше йшла в гору, дерева росли зовсім хирляві, слабкі, готові вклонитися найлегшому вітерцю.

На щастя для Харитонова, вітру того дня не було. І без вітру йому було нелегко підніматися вгору: іноді, щоб не зісковзнути й не покотитися назад, він хапався за колючі гілки, й руки його були вже доволі подряпані. На додачу до цього вони були обморожені, так що особливого болю Харитонов не відчував. У нім жило тільки одне поривання – добутися до цього хреста, до вершини, а там уже можна перепочити. Виникла тверда впевненість, що там, за горою, йде зовсім інше життя, до якого і треба пориватися, заради якого він і пройшов тисячі кілометрів. І ось ця впевненість вела його вгору, штовхала в спину й у важкі миті утримувала від падіння, яке цілком могло виявитися згубним, і вже тоді ввесь сенс пройденого шляху Харитоновим дорівнював би нулю. Але була впевненість, і був сенс, і сенс був у тому, щоб досягти цієї вершини і, спустившись по іншому схилу гори, знайти те, заради чого на дорогу було витрачено сили й роки. І ось уже хрест було видно чітко, і його жовтий метал, можливо, навіть золото, блищав і тішив мандрівця своїм блиском, і вабив, і кликав до себе.

Піднявшись іще вище, Харитонов опинився на вершині відрогу тієї самої гори, й тут він ненадовго зупинився. І здивувався, побачивши, що недалеко від хреста виросла верхівка купола з червоною зіркою на маківці. І видно стало, що і хрест був продовженням маківки якогось іншого купола.

Ідучи далі, Харитонов вийшов на ледве примітну стежинку, й більше не виникало потреби хапатися за гілки дерев. Місцями стежина переходила у вибиті в камені сходинки, і підніматися по них мандрівникові було особливо радісно. Іноді він зупинявся, щоб озирнутися назад, кинути погляд на пройдений шлях, який оце щойно став його минулим. І бачив нескінченні смуги снігу та лісу, що йшли, напевно, і за горизонт, бо міста, з якого вони вийшли вдвох, видно не було.

Піднявшись на останню сходинку стежини, Харитонов опинився на вершині, й перед ним виросли високі дерев'яні храми: три храми, ближній із яких мав на куполі хрест, другий – зірку, а третій ішов у небо стрілою громовідводу. Далі, куди сягав погляд, росли ліси, стояли довгі дерев'яні будівлі з вузькими віконницями, а з-за дальнього храму виглядала краєм похилого даху приземкувата хатинка, у віконці якої горіло неяскраве світло.

Туди й рушив Харитонов утомленою ходою.

На стук вийшов низькорослий худий дідок із довгим сивим волоссям і бородою, одягнений у чорну рясу. Його зелені очі втупилися проникливо в мандрівця.

– Ти що – новоприбулий? – запитав він.

Спантеличений Харитонов замислився: а хто ж він дійсно?

Він пам'ятав, ким був до і під час війни. А потім? Потім він став мандрівцем, продовженням бікфордового шнура, який дотяг до цих місць, нервовим закінченням цього шнура.

– Так, – кивнув він, – новоприбулий я.

І сам здивувався цій дивно звучній мові, якою його запитали і якою він відповів.

– Ну заходь, – старий відступився, пропускаючи Харитонова, і зачинив за ним двері.

Тільки тепер мандрівець зрозумів, що на цій вершині не було снігу й повітря було тепліше.

Пройшли у досить простору світлицю з обштукатуреними стінами, на яких висіли фотографії, картинки й ікони у бляшаних окладах.

– Сідай, сину Божий, чи, може, тебе краще товаришем величати?! – запропонував-запитав старий.

– Товаришем… – кивнув Харитонов.

– Ну і як же, товаришу Божий, тебе звуть?

– Василь Харитонов.