Розділ «25»

–Їсти, мабуть, хочеш?

– Ні, – відповів Харитонов. – Я вже давно без їжі обходжуся.

– Ну, якщо ні, то пирогів із таком не буде, – старий беззубо всміхнувся. – А допомогти мені, старому рабові Божому, не погребуєш?

– А що у вас тут? Монастир? – запитав Харитонов.

– Ні, – відповів старий. – У нас тут останнє трихрам'я. Далі вже віри немає.

– Якої віри?

– Ніякої, – сказав старий. – Ні тієї, ні цієї.

Харитонов скинув собі під ноги речовий мішок і опустив погляд, відчуваючи втому, що накопичилася, тягар якої тиснув на плечі, руки, на все тіло.

– Ну, Василю, – прозвучав м'який єлейний голос старого. – Сам я піду, а ти приляж, відпочинь.

Пересилюючи втому, Харитонов підвівся із софи.

– Що допомагати? – запитав він.

– Ну, тоді ходімо! – сказав старий і повів Василя надвір.

Спершу підійшли до першого побаченого Харитоновим храму. Старий штовхнув важкі ковані двері – й вони відчинилися.

– Приберемо трішки, щоб до заутрені чисто було, – мовив повагом старий і, діставши із закутка мітлу, передав її Харитонову.

Сам узяв другу і тут же зашарудів нею по кам'яній підлозі.

Швидко вимели сміття й на дощечці винесли його на двір.

– Так, тут порядок. Ходімо далі! – сказав старий.

Підійшли до храму із зіркою.

– Ти-то, Василю, якої віри будеш? – обернувся до мандрівця старий.

– Невіруючий, – нехотя відповів Харитонов.