Розділ «25»

– Зовсім?! – здивувався старий. – А в уряд віриш?

– Ну, в уряд не можна не вірити.

– А в Леніна?

– Звичайно, вірю.

– А в кого більше: в Леніна чи в уряд?

Харитонов замислився. Старий був дивакуватий і цими химерними розпитуваннями спантеличив його.

– У Леніна, – нарешті відповів Василь.

– Ну от, товаришу Божий, а кажеш – невіруючий! – розвів руками старий. – От якраз і твій храм, що під зіркою.

Зайшли всередину. Підмели підлогу.

– Зачекай! – зупинив старий Василя, що зібрався було виходити. – А чого ж не вклонився своєму Отцю Вищому? Ходімо, вклонимося!

Підійшли до вівтаря. Старий запалив свічку й підніс її до іконостаса. І побачив при цьому мізерному освітленні Харитонов багато портретів і фотографій Ілліча, бачених ним іще в дитинстві, що запам'яталися зі сторінок підручників і газет, журналів і книг.

– Ну вклонися, вклонися ж йому! – бубонів неголосно, мов боячись розсердити когось, старий.

Аби вже якось змусити старого замовкнути, Харитонов тричі вклонився.

– Ну, тепер ходімо. Ще трохи залишилося, – так само неголосно сказав старий.

– І що ж тут, моляться? – вже коли вийшли з другого храму, запитав Харитонов.

– Моляться більше в православному, – відповів старий. – А тут душею звертаються, порад просять, про краще майбутнє для себе й дітей просять. Загалом, усяке. Сюди от чомусь жінки не ходять. Тільки люди похилого віку та декілька тих, що молодші.

– А цей, із громовідводом? – кивнув Харитонов на храм, за яким виднівся край хатинки.

– Цей?! – зітхнув важко старий. – Це соціалістичної віри. Тільки не ходять у нього більше. Жодного парафіянина не залишилось. Але прибрати потрібно – раптом хтось знову захоче в цю віру повернутися. Храм завжди має бути чистий.

Скрипнули двостулкові дерев'яні двері цього храму, і ступили старий і мандрівець на його дерев'яну підлогу.

– Підмітати тут нічого, а ось із іконостаса пил стерти треба, – сказав старий і, взявши з ніші в стіні декілька ганчірок, попрямував до вівтаря.