Розділ «ІІІ. Сорора»

Дарма він розповідав про Жовту планету, йому ніхто не вірив. Дарма він казав про міста з чистого золота, над ним сміялися. Дарма він запевнював, що він і є той самий ангел, від нього відверталися.

М.Бубякін “Дивна історія О-Тана”

Першим до тями розпочав приходити Богдан. Спочатку в абсолютній темряві спалахнули окремі жеврини. Потім їхня кількість почала збільшуватись. Вони розгорялися, мерехтіли й складалися в цілі сузір‘я. Богдан спробував сконцентрувати увагу на одному з них, яке наближалось, наближалось до нього, спалюючи в своєму русі темряву нещодавньої непритомності і набуваючи обрисів якоїсь розкуйовдженої копиці.

Нкса нерухомо застиг в просторі під стінкою рубки. Мерехтіння навколо набувало обрисів знайомих речей. Тамуючи нудоту, якій сприяв і раптовий перехід від подвійного тяжіння до цілковитої невагомості, Богдан трохи повернув голову і розрізнив на протилежному боці круглого пульту голову Норильцєва, що безвільно схилилася до його плеча. З самого ж крісла хлопець таки не випав, бо був міцно припнутий до нього широкими ременями. Розсудливий ти наш! Втім, хоч хтось на цьому клятому борту техніку безпеки пильнує.

Самого Кременчука не викинуло з крісла лише тому, що він судомно вчепився в бильце свого крісла. Ще й ого-го, як вчепився! І зараз відчепитись не може!

Одначе, увесь зіщулившись, Богдан, врешті решт, розчепирів таки долоні, які відразу боляче занили, й трусонув головою, намагаючись цим примітивним способом остаточно відновити власний зір.

Навпроти нього застогнав Норильцєв. Нкса продовжував мляво плисти навскіс стінки. Вгробили таки, мабуть, дитину! Кременчук вже було хотів відштовхнутись від крісла в напрямку крчовника, але зненацька вкляк, зиркнувши на екран огляду.

Апарат продовжував обертатись, по черзі показуючи то чорне, вкрите рясними сузір‘ями небо — воно, до речі, здалося Богданові зовсім несхожим на небо Пірра, — то близьку, помережану перистими хмарами, поверхню планети. Теж, до речі, таку, що аж ніяким чином не належала нещодавно покинутій планеті. І йшлося, звісно, зовсім не про Землю.

Але не це вразило Кременчука, а те, що в проміжку між цими двома панорамами виникала й третя. З величезною, у напівнеба, неоковирною брилою, що нависла над золотистими хмарами, які довгастими мазками розцяцькували ясний бурштин планети. З кожним обертанням рубки брила здавалася все ближчою й ближчою. Апарат явно падав просто на неї.

Краєм ока побачивши, як в повітрі ворухнувся Нкса — жива малеча! — Богдан захрипів, намагаючись перехріпити стогони Зоребора:

— Норильцєве, Норильцєве, очунюйся! Апарат зупиняти треба. Терміново треба! Чуєш!?…

Не дивлячись на те, що хрипіння Кременчука було ледве чутне, Ігор миттєво й нажахано розплющив очі. Нкса безладно засіпався в просторі, вже явно оговтуючись. І ще десь вдалині почулася стишена лайка. Такаманохара! А він і забув про неї! Ч-чорт! А їй в машинному найважче, мабуть, довелося! Та й баба до того ж…

А Сонька з поблідлим обличчям і неприродно вивернутою рукою вже випливала з бокового проходу й чіплялася за спинку капітанового крісла. Пошкоджена кінцівка мляво ворушилася в повітрі. Але свідомо рухати нею Такаманохара навіть не пробувала.

- Ігорю! — уся зіщулившись, мабуть, від болю, видихнула Сонька. — Обертання стабілізуй спочатку. Як я тебе вчила.

— Та швидше, швидше! — прохрипів і собі Кременчук, ані трохи не дивуючись такій вчительці. Не до здивувань зараз Кременчукові було.

А прохрипів, до речі, ледь чутно. Але, не дивлячись на це, Норильцєв здригнувся й роздратовано попрохав:

— Та не галасуйте ви так!..

Нкса ж ще більше засіпався, знаходячись вже під самою стелею.

— Та я ж… — розпочав було Богдан, але Сонька перебила його.