Розділ «ІІІ. Сорора»

— Такоманохаро! — гукнув, тамуючи безтурботні нотки в голосі. — Ти чого не відповідаєш?

— Та нормально на борту все, нормально, — відгукнувся нарешті простір Сончиним голосом. — От, якби й у вас так все нормально було! А то щось дуже веселі ви. Дивиться, як би плакати не довелось.

— Відставити! Не псуй нам короткого літнього відпочинку. І сама розслабитись спробуй.

— З вами розслабишся! Куди це вас по незнайомій планеті та без надійного зв‘язку понесло?

— А я тобі що, не зв‘язок?

— Ти є феномен. Який ще вивчити треба. Ось зараз телепатуєш, а за хвилину, скажімо, не зможеш. Що тоді робити? Бо, окрім тебе, ніхто з нас цією здатністю не володіє…

— Як це „ніхто”?! А Нкса?

— Він, по-перше, не є членом екіпажу. Пасажир він. А по-друге… Ти його чуєш?

— Ні.

— Отож.

Якась, майже непомітна, слизька тривога ковзнула в хащах променистих сонячних почуттів. І верткою змією зникла в них.

— Ми, по-перше, — ледь роздратовано передражнив Кременчук дівчину, — теж не екіпаж, а пасажири. А по-друге… Вмієш ти, Такаманохаро, приємне людям казати!..

І зупинився, наштовхнувшись на напружену спину Зоребора:

— Ти чого?

— Та ось, — ніяково показав хлопець на щось попереду себе.

Кременчук відсунув його вбік, перериваючи сеанс телепатичного зв‘язку: не вміє дівчисько себе пристойно з командиром поводити, нехай в тиші посидить. Втім, тиша настала й в хащах золотистого „ковилу”.

Перед землянами відкрилася витоптана галявина: неначе Нкса, остаточно розійшовшись, розпочав качатися по траві. А за витоптаною ділянкою… За витоптаною ділянкою пролягла жорстка стерня, якою наїжачилась земля впродовж найближчих метрів п‘ятисот. До самого напівкедра-напівбаобаба, одного з тих, яких Кременчук бачив з верхівки їхнього апарату.

Величезне дерево з кроною не менше двохсот метрів в діаметрі височило просто посередині викошеного поля. Трохи збоку в стіні гігантського ковила вгадувався ще якійсь відкритий простір. Богданові чомусь згадалися прямі смуги, побачені ними на поверхні планети під час посадки.

Біля кедробабу, як подумки назвав рослину міліціонер, відчувався якійсь рух. Примружившись, земляни розрізнили малесенькі постаті, що метушилися навколо стовбура і навіть на ньому. Здалеку здавалось, що усі вони вдягнуті в незграбні чорні комбінезони. Чорні?… Згадка про таємничих переслідувачів ворухнулась в мозку Кременчука, але так і не змогла порушити загального чудового настрою. Подумаєш — „комбінезони”! Та ми однією лівою отих „комбінезонів”! Тим більше, що істоти, які метушились навколо деревини відрізнялись від нападників: спостерігалась в них якась неправильність у порівнянні з тими. І тільки трохи пройшовшись по жорсткій стерні, Богдан з Ігорем зрозуміли, в чому полягає ота неправильність: руки істот були напрочуд довгими. Аж нижче колін. А самі чорні комбінезони, з наближенням до них, більше стали нагадувати вивернуті кожухи, натягнуті на великих мавп. Мавп?!..

Земляни враз зупинились, спантеличено зиркаючи одне на одного. А потім перевели погляди на кошлатих істот з коротенькими пов‘язками на стегнах. В матеріалі пов‘язок вгадувався зів‘ялий „ковил”. А в маленьких очицях, спрямованих на них, якась дивна побожність, від чого навколишній, залитий сонцем світ, знову набував нереальної диснеївської мультяшності: бо ж не властиві тваринам такі погляди! А мавпи з пов‘язками на стегнах повільно, але доволі синхронно, вже припиняли усю свою метушню. Кам‘яніли мавпи.