Розділ «ІІІ. Сорора»

— До машинного пливи, галасливий. Там колесо побачиш біля велосипеду розібраного. Крути його щосили. Колесо, тобто. Апарату для стабілізації потужності може не вистачити.

— А ти?… — подумки майнуло в Кременчука.

— Я, здається, руку вивихнула. Не зможу крутити. Та ще й в невагомості.

Аж тут до Богдана дійшло, що вголос він до Соньки не звертався. Але цілком усвідомити це йому завадила річ, яка майнула на екрані заднього огляду: чорний трикутник, безладно кружеляючи навколо своєї осі на тлі незнайомих зірок, сунув просто за їхнім апаратом.

Чорна манта переслідувачів поки що ніяких ворожих дій не застосовувала. Вочевидь, „комбінезонам”, які знаходились на її борту, теж було непереливки. А попереду зростала, заступаючи собою вже майже усю поверхню планети живого жовтого кольору, сіра, мертвотна, поверхня клятого астероїда. Формою він нагадував виродливий ембріон доісторичного ящера. І зморшкуватістю своєю теж.

Обертання їхнього апарату Ігор таки призупинив, але уникнути зіткнення, здається, ніяк не виходило. Норильцєв аж зубами скреготав, роблячи блискавичні порухи над клавішами пульту.

— Давай, хлопче, давай! — телепатично кричав з надр машинного відділення Кременчук. І на його новопридбаний дар ніхто не звертав жодної уваги. Ані на борту космічного апарату, ані поза ним.

Усі погляди були прикуті до оголеної кам‘яної поверхні, вкритої зловісними плямами. Поверхня, наближуючись, набувала вигляду скам‘янілого неба. Або кришки могильного саркофагу. Навіть Нкса, отямившись, відразу зрозумів всю напруженість моменту й припинив смикатися під стелею.

— Дава-а-а-ай!!!

Сонька, врешті решт, від скаженого болю остаточно закотила очі під лоба. Міцно стиснуті губи зникли з обличчя Ігоря, перетворюючись на ледь помітну рисочку. В машинному відділені тріщали електронні розряди: Богдан викладався з останніх сил.

В останню мить, коли вже сіра розмазана поверхня застила собою увесь видимий обрій, апарат раптом непевно сіпнувся усіма своїми з‘єднаннями і… І рвучко пішов кудись вбік, знову розкидаючи не припнутих істот по усіх своїх закутках. Лишень Зоребор Сталева Десниця непорушно завмер у своєму кріслі, розуміючи, що існування цього всесвіту в межах їхніх тіл залежить зараз лише від нього. Оскільки межі життя цього всесвіту взаємопов‘язані із життям у ньому кожної окремої людини. А їх он аж троє. Не рахуючи Нкси.

За обшивкою, здається, щось заскреготіло. Екрани застило клуб‘ями синюватого пилу. А до скреготіння додався стукіт дрібних камінців. Можна було лише порадіти тому, що в останню мить перед карколомним віражем Норильцєву вдалося майже зрівняти швидкість апарату зі швидкістю астероїда. Невже ж Такаманохара його цьому навчила?

Але, як би там не було, „летюча тарілка” блукальців вже випірнала з синього мертвотного клуб‘я і здіймалася понад ним, залишаючи позаду двокілометрову брилу, яка ледь не стала останнім пунктом їхнього маршруту. На нерівному боці брили здіймалася похмура хмара пилу, здійнятого ними. Або тим чорним трикутником, що летів за ними, але так і не спромігся вистрибнути з-за кам‘яного обрію. Здається, їхнім переслідувачам дещо не пощастило. Навіть більше: дуже не пощастило. Але жодного полегшення з цього приводу Норильцєв чомусь не відчував.

Та й яке тут могло бути полегшення, якщо навкруги, завдяки місцевому сонцю, що лискуче вибухнуло на випуклому жовтавому обрії, стало видно сотні, якщо не тисячі, інших брил. Брили відображувалися чорними цятками тіней на хмарному золоті планети і повільно линуло за обрій, завдяки тому, що апарат майже врівноважив свою швидкість з ними. Примарно линуло. Сюрреалістичне.

— Що там? — гукнув з машинного відділення Кременчук. Чи подумав звідти?

— Нічого, — зморено відповів Ігор, спостерігаючи за тим, як цятки тіней на поверхні жовтої планети сходяться на обрії вузьким клином. — Нічого особливого, якщо не зауважувати на те, що ми, здається, втрапили в кільце, яке оточує цю планету.

— Яке таке кільце?

— Звичайне. На кшталт нашого сатурнового.

І Ігор мовчки розпочав робити повільні й виважені маневри, наближуючи їхній багатостраждальний апарат до близьких вже хмар: з боку відкритого космосу брил було набагато більше і никати поміж них з погано керованим механізмом дуже не хотілось. Хотілося, врешті решт, сісти на спокійну поверхню спокійного небесного тіла, відпочити від усіх нещодавніх пригод, зібратися з думками, остаточно налагодити апарат і вирішити, нарешті, яким чином дістатися до рідного світу. Колись в давнину люди для цього в монастирі ховались. Зараз навколо монастирів не спостерігалось. Навкруги спостерігався потрощений на брили орбітальний простір з незнайомим малюнком сузір‘їв, сюрреалістичне небо і бурштинова, якась затишно-сонячна поверхня нової невідомої планети.

Обережно, дуже обережно, Норильцєв розпочав подальше зниження, зиркаючи іноді на напівнепритомну Соньку й піррянську копицю, що вже лежали просто на долівці: до апарату розпочала повертатись очікувана вага.