Розділ «І. Земля»

Блакитна планета насупилась:

„Ти хочеш сказати, що ще десь у Всесвіті є інші планети?!

Але це неможливо!..

Навкруги літають лише астероїди, метеори та такі само самітні комети, як ти!”

О.Трусова „Казка про космічну самотність”

Погосян в останній раз затягнувся цигаркою так, що вона аж зашкварчала, та й кинув її у воду кольору синяво-чорного простору. Вогник недопалка майнув малесеньким багровим метеоритом і зник в нічній безмежності. Едгар Фрунзикович на мить замовк, мабуть проводжаючи його невидимим в темряві очами, а потім знову відкинувся на гойдливе днище надувного човна. Зітхнув, вдивляючись в розчахнуте зоряне небо і підсумував:

— Кожен з нас має право на космос. Річ в тому, як ми самі використовуємо це право.

Богдан завовтузився на місці. Здійняв було руку, і хотів щось сказати, але лише засичав, боляче вдарившись ліктем об підвісний мотор.

— Що? — напівсонно спитав вірменин.

— Нічого, — потер руку Богдан. — Нічого, — повторив. І раптом вибухнув: — Воно, звісно, але… Але, ви хоч і старший, і за віком, і за званням, але такого, як я в житті не бачили. У вас на очах донька не вмирала. Вас дружина в її смерті не звинувачувала. Не уходила від вас дружина, кидаючи вас сам на сам з лихом своїм. І дах у вас від усього цього не їхав. І тому не приходила до вас загибла донька-крихітка у вигляді дурнуватої інопланетянки з якоїсь дурнуватої тарілки летючої.

Він вже майже кричав на увесь берег Чоломаю.

— Але ж приходила? — сонні нотки з хрипкого голосу вірменина якось враз зникли. — Приходила чи ні? — перепитав. І не дочекавшись відповіді, застережливо гойднув човна, очікуючи чергового вибуху Кременчука: — Бо десь там, в космосі, є вона. Не може не бути… А ти тихіше. Тихіше тільки. Голоси, вони по воді ген куди чутно! Якщо не на пів-космосу, то на пів-Дніпра — точно. Це тобі, смарагдовий, не в ментурі твоїй сухопутній по дворах за бешкетниками малолітніми гасати. Ми, золотий, в береговій засідці, а не на затриманні твоєму… — І додав в тон: — …дурнуватому.

Богдан хотів щось заперечити, але промовчав і лише гірко махнув рукою, в останню мить відсторонюючись від клятого мотору.

— Але, звісно, — голос вірменина знову став напівсонним, — воно добре було б, якщо планета наша живою виявилась. Як в теорії Лавстока[1] твого. Вона сама б на браконьєрів отих твоїх реагувала. А ми відпочивали б тільки. Але… Але, як мовив хтось з авторитетів — не кримінальних, звісно! — мене в цьому житті цікавить дві речі: як виглядає китайська друкарська машинка і хто фінансує „Гринпіс”?…

Човен знову захитався: Погосян, вочевидь, вмощувався зручніше. Чоломай щось мурмотів верхівками невидимих дерев. На протилежному березі згасали вогні Гременця. До нього було далеко і аж ніяких звуків звідти не доносилось. Немов і не було там міста взагалі. Немов це уламки потрощених впалих зірок догорали в чорній порожнечі. Ставало явно прохолодніше і Богдан пересмикнув плечима, обтягнутими камуфляжним комбінезоном. Поправив на голові старенький, ще радянського зразку, міліцейський кашкет з порепаним козирком — оберег від часів служби в карному розшуку, який дістався йому від батька, — а потім якось жалісно зашепотів, водночас намагаючись дослухатися до навколишніх звуків:

— Все одне — казки це усе. Дурниці…

— Ну, чого ж відразу — дурниці… — відразу ж перебив його Погосян. — Ось два місяці тому тут, на Чоломаєм, кажуть НЛО літало. Рибалки казали. Друзі твої, „зелені”, до речі, теж. Потім, знову ж, „Дніпровський Кур‘єр” щось там таке писав. Та й столична преса. Загадка природи, перлинний. Ось і в мене сусідка…

— А!.. Кажу ж, дурниці!.. Коли хлопці мені психушку на дому влаштували й підрихтували таки, а потім на всяк випадок до водної міліції перевели за станом здоров‘я, фантастикою я, Едгаре Фрунзиковичу, захопився. Світи там усілякі, істоти інопланетні, брати за розумом, розумієш, дракони та зорельоти. Цікаво. Відволікає. Потім, ще перед зеленим рухом, в уфологію поліз. Ну, браття, там взагалі!.. Навіть дивно, що ми й досі отут по дніпровських островах никаємось на човнах надувних благеньких, а не на якихсь там шаттлах з гравітаційною тягою за порушниками повз них ганяємось.

— За човни, це ти, капітане, вірно підмітив, — сонно перебив його Погосян. — Давно вже це питання піднімати треба. У браконьєрів — он які „титаники”, а в нас… Та й в „гринпісу” твого…