Розділ «ІІІ. Сорора»

Було воно опухле, червоне і якесь геть пожмакане. А й без того вузенькі щілинки очей взагалі зникли, злипшися, неначе два складених пальця.

— Апчхи! — знову здригнулася Сонька. — Ні, я таки піду звідси. Щось воно мені й щоки палить.

— Палить їй! — раптом коротко реготнув за спиною Богдана Норильцєв. — Щоки в неї! Та ви, Соню, підіть на себе в люстро подивитесь. Просто тобі маска розмальована з японського театру!

— Цить! — осмикнув його Кременчук, хоча й сам ледве стримував сміх. Нкса зненацька радісно застрибав на скошеній траві, а потім весело пішов вперекидь, зникаючи за опуклим бортом апарату. — Цить! — повторив суворіше Богдан: негоже командирові з підлеглих збиткуватися. Аж раптом рот його мимохіть, сам по собі, розтягнувся в широкій посмішці: — А й дійсно, ти подивилася б на себе, Сонько!

— А-а-апчхи! — ледь голову не відірвала собі гучним чихом Такаманохара. З-під її злиплих очей з‘явилися сльози. — Апчхи-чхи! От, дурні! — І вона обома руками схопилась за обличчя. — Матінко моя! — вигукнула і вилаялась незрозуміло. По японські, мабуть. — Та не мені одній, а всім треба до апарату ховатись. А пилок — на аналізатори. Отруйний він, здається.

— Ага, — весело погодився Кременчук, — отруйний. Он як нас з Ігорем потруїло: двісті років тепер житимемо. А мо‘ й більше. Чи не так, хлопче? — повернув він до нього своє, на диво слухняне, тіло.

— То у вас, Соню, — посміхнувся той, — алергія, мабуть. Усі симптоми присутні. Тож ви йдіть, йдіть, а ми, чоловіки, ділом займемось. І як ви з такою хворобою в рибальській артілі працювали?

Сонька, прикриваючи долонями рота й носа, переводила уважні погляди з рольовика на міліціонера, щосили тамуючи чергове чихання. А потім зненацька махнула рукою, розвернулася й щодуху кинулася всередину апарату.

— От, от, — підтримав Зоребора Кременчук, не звертаючи уваги на її маневри, — з такою хворобою не те, що працювати, а й бомжувати, мабуть, незручно. Але, — посварився він пальцем на хлопця, — ти рибалок не займай. В них ще з часів Христа місія особлива.

— А це до чого? Крім того, мені, до речі, подобається бути атеїстом.

— Та мені теж, — почухав потилицю Богдан, сам не розуміючи того, чому його так зацікавило це питання. — А ось чи подобається це Соньці, поки що невідомо. Чи Нксі.

— За Соню не знаю, а крчовнику… Він же на п‘яного капітана Дальта молиться!

— От, от… Релігія, брате Зореборе, опіум для народу. Так нас свого часу вчили. Зараз ми це й Нксі роз‘яснимо. Нксе, Нксе, хлопче, ти де?

І обидва землянина, посміюючись та весело штовхаючи одне одного, посунули в обхід апарату, в напрямку пуцьверка Нкси, що мав знаходитись десь там. Але піррянина ніде не було.

Перемазані жовтим пилком, що сипався на них з верхівок двометрового „ковилу”, Кременчук з Норильцєвим сунули слідом, залишеним Нксою. Куди того понесло, було незрозуміло, але нічого страшного в цій раптовій прогулянці Богдан чомусь не вбачав. Ну, загрався хлопець! Буває. Роз‘яснювальну роботу, звісно, треба буде провести. Але ж можна і спасибі йому сказати за цю витівку.

Золота трава, небо бурштинове, комахи якісь цвірінчать, пилок м‘ятою пахне. Гарно! Жити хочеться. Особливо опісля драговин піррянських. Ні, Нксу можна зрозуміти!

Соньку, щоправда, шкода. Непокоїтись вона розпочала. Але наказ залишитись в апараті знехотя, але виконала. Та й куди їй з її алергією та рукою хворою чужою планетою вештатись?! Нехай краще на господарстві попорається. Більше користі буде.

— Сонько! — телепатично гукнув Кременчук. — Як там, все нормально?

Цей тип зв‘язку його вже ані трохи не бентежив. Зручний такий тип, корисний. А що з членів екіпажу лише він до нього спроможним виявився, то це — закономірно. Бо ж він — командир. Капітан. Хоча б і гременецької водної міліції.

Богдан безжурно всміхнувся, спостерігаючи за тим, як попереду Зоребор вимахує своїм мечем, розширюючи вузесеньку стежину, залишену по собі Нксою. Гарні хлопці! Та й дівчина нівроку, але з нею треба поводитись строгіше. Аби місце свої знала. Це для неї ж корисніше.