Розділ «ІІІ. Сорора»

І Кременчук, аж задихнувшись від злості та розпачу, схопив із пульту, пробуючи не натикатись поглядом на табличку з опуклими літерами, свій міліцейський кашкет, що вже давно лежав там. Та й, насуваючи його на голову, з тугою подумав про те, що це — єдина річ, яка цілком відповідає реальності його колишнього світу.

Вранці реальності світові, що оточував апарат, не додалося. А певним чином навіть навпаки. І уособлювалося це не у казково-величезному золотому світилі, що урочисто здіймалось над пласким обрієм. Не в тому, що навіть молитися на цю урочистість кортіло. І не в бурштиновому небі, яке плавилось над жовтими хвилями високого „ковилу”, що повільно котилися повз сріблястого апарату. Уособлювалась відсутність навколишньої реальності в показаннях аналізаторів, які стверджували, що склад атмосфери за бортом майже цілком відповідав складу повітря всередині апарату.

Такого насправді аж ніяк не могло бути. Ну, гаразд, один раз так трапилось. Випадково. На Піррі. Але вдруге?!? Теорія божевілля, яку вибудував Кременчук, набувала вагомого підтвердження. Але ж не скніти з цим божевіллям всередині апарату! Саме тому, шикнувши на Такаманохару, яка з хворобливим виглядом — рука, вочевидь, в неї ще поболювала — плуталась під ногами, Богдан з кам‘яним виразом обличчя посунув до шлюзової камери. По дорозі суворо зиркнув на Норильцєва і потріпав по маківці Нксу: ех, дитино-сиротино! А потім поправив кашкет і переступив поріг тісного приміщення.

Коли відчинялися зовнішні двері, роззирнувся вусебіч і увесь зіщулився, затамувавши подих та заплющивши очі. Не довіряв він усім тим датчикам-роздатчикам та аналізаторам-синтезаторам. Тобто, і божевіллю своєму не довіряв? Чортихнувшись, Богдан рвучко розплющив очі і зробив гучний та глибокий вдих. Начебто останній вдих в цьому житті зробив.

Повітря пахло м’ятними льодяниками. А в проході, що відкрився перед ним, повільно коливалась стіна трави із стеблами, вкритими жовтим пір‘ястим пухом. А в самій траві щось цвірінчало. Переривчасто й тужливо. Наче плакало.

— Норильцєве! — гукнув Богдан кудись у бік мікрофону зовнішнього зв‘язку. — Бери відповідне приладдя й виходь. Обшивку оглянемо.

— А я? — сколихнулось повітря шлюзу ледь ображеним голосом Такаманохари.

— А ти нутрощі обстеж. Та знання шкільні згадай. Ще згодиться.

В мікрофонах лише щось рохнуло зневажливо. А за декілька хвилин, коли Кременчук вже стояв на поламаних під час посадки стеблах трави, з люку з‘явився ледь засапаний Норильцєв зі своїм нерозлучним мечем на поясі та кінцем складної драбини у руці. Інший кінець драбини тягнув малий Нкса.

— Молодці! — похвалив їх Кременчук. — Розкладайте драбину та ставте: я з апарату околиці роздивлюсь.

Околиці він роздивлявся уважно й тривалий час. Особливо Богдана цікавили оті прямі смуги, яких вони побачили з вишини. З драбини їх видно не було, але, дивлячись на безкраїй золотистий степ, що розкинувся аж до самого обрію, Кременчук подумки прикинув їхню ширину. Виходило — як мінімум з півкілометра. Забагато для шляхів транспортних сполучень. Хоча, що він за місцевий транспорт знає? Якщо, звісно, той взагалі місце має. А, може, й має, бо…

Примружившись до болю в очах, Богдан пильно вдивлявся в обрій. На заході, якщо слідувати за рухом місцевого світила, можна було розрізнити якісь вежі. Здавалися вони штучними, хоча цілком впевненим в цьому Богдан не був. Й-ех, якби трохи вище здійнятися! Хоча б на рівень отих високих деревин, які деінде височили на степових обширах і нагадували щось середнє між баобабами та розлогими ліванськими кедрами. Найближча з деревин височила десь за кілометр від апарату.

Кременчук зиркнув просто униз. Норильцєв вже витягнув свого меча й заходився рубати височезний ковил, розчищаючи галяву навколо апарату. О, молодчина! Нкса крутився поряд, власною вагою притискаючи зрубані стебелини до самої землі. Теж роботяга! А над ними обома клубочився бурштиновий серпанок пилку, що розлітався із впалої трави.

— Апчхи! — почулося знизу. — Ну, ви й напилили! Акуратніше можна чи ні? А-апчхи!

— Будь здорова, Сонько, й менше критикуй, а краще допоможи хлопцям, — гукнув Богдан з драбини і розпочав спускатися по ній.

На нього налинув якийсь радісний настрій чи то від чепурно-урочистого вигляду нової планети, чи то просто від відчуття того, що, не дивлячись на усі негаразди останнього часу, усі вони й досі живі і тому справи їхні обов‘язково мають піти на краще. Обов‘язково!

— Дивись-но, Сонько, як Нкса працює! Як завзято стрибає, хлопченя! І ти так можеш. В тебе ж рука, а не нога пошкоджена. Як вона, до речі?

— Нормально. Апчхи! Але я вже краще й дійсно всередині попрацюю. Апчхи-апчхи! І на дідька я сюди поперлася?

— А й дійсно, на дідька? — весело гукнув Богдан, зістрибуючи аж з п‘ятої сходинки драбини. Тіло його було сильним і ловким, наче на світ білий це тіло лише нещодавно народилось. — Ти краще склади список усіх внутрішніх пошкоджень, аби ми ретельно та за планом…

І осікся, побачивши обличчя Такаманохари.