Розділ «VІ. Хот»

Приміщення рубки заполоняв м’який звук симфонії № 40 Моцарта… Все йшло за планом, бортовий комп’ютер вів крейсер на зближення з фіолетовою планетою.

М.Овчинніков “Еволюція Нескінченності”

— М-м-м… — важко видихнула Такаманохара й спробувала ворухнути головою.

Опісля цього поруху вона вже не змогла навіть дихати. Скажений біль наскрізь пронизав мозок і пекучими цівками розтікся по кожному нерву її тіла. Давно вже вона такого болю не відчувала. З часів, мабуть, першого нападу кутастих „чорних комбінезонів”. В очах мерехтіло алюмінієве вариво. Сонька, врешті решт, зібрала в кулак усю свою силу волі й рвучко розплющила повіки.

Рубку якраз хитнуло вбік і Нкса, що намагався накласти на Соньчин розбитий лоб вологу ганчірку, відлетів аж до крісла Кременчука. Вдарився боком об край сидіння й засичав, ухопившись за вдарене місце обома руками. Рубку знову хитнуло і піррянин посунув просто на дівчину. Та, тамуючи біль та нудоту, встигла таки схопити його й міцно притиснути до грудей.

Богдан же зовсім не звернув уваги на всі ці маневри. Вперто стиснувши губи, він грався сенсорами, намагаючись вивести „Софію” з-під… Сонька раптом згадала все і, наскільки могла — швидко, поставила Нксу на хитку долівку, щоб спробувати здійнятись на рівні.

Нудота стиснула горло слизьким зашморгом, але Такаманохара вперто випростувалась, випростувалась, намагаючись вхопити полем свого зору екрани моніторів, що відповідали ілюмінаторам переднього огляду. Вхопила. І… І від побаченого на моніторах знову ледь не впала. Просто на крчовника.

Цьому сприяв зовсім не вигляд червоного піщаного урагану, ні. Навпаки, простір навколо „Софії” був уже прозорим і розчахнутим аж до самих далеких зірок якогось неприродно синюватого кольору. Наче це були й не зірки зовсім, а трупи колишніх зірок. Але ще неприроднішим був вигляд світло-фіолетового світила, що зростало просто по курсу апарата.

Було це світило не звичайної круглої форми, а форми еліпсоїду, гранично сплесканого зі своїх полюсів. Наче світило оте в космічній порожнечі оскаженіло оберталось навколо своєї осі, погрожуючи будь-якої миті розлетітися на безліч плазмових клаптиків. Щоправда, насправді все відбувалось з точністю до навпаки: безліч клаптів трикутної та дископодібної форми, безладно обертаючись в просторі, летіло просто до розплесканої зірки, зникаючи в блідо-фіолетових променях її корони.

Саме це безладне кружляння тисяч апаратів змушувало Кременчука кидати „Софію” з боку в бік, аби уникнути зіткнення з ними. На щастя пострілів вже помітно не було. Навкруги потріскувала відносна тиша і Сонька подякувала долі за те, що капітан, здається, не втратив свідомості під час чергового міжзоряного стрибка апарату. Та й Нкса, здається, швиденько очунявся. А от вона… І Ігор… А де він, до речі?

— Капітане, — прохрипіла дівчина, хапаючись за спинку його крісла під час чергового кидка „Софії”, — капітане, де Норильцєв?

— О, — не повертаючи голови, вичавив Кременчук, — отямилась? Біжи в зброярню, де гармата. Я думаю, йому там дісталось.

І заклав такий карколомний віраж, що Соньку, яка не втрималась на ногах, буквально викинуло з рубки. Єдине, що їй вдалося помітити, так це те, що „Софії”, здається, вдалося вискочити з основної маси двійників і вона пішла вбік, паралельно неприродному розплесканому світилу.

Все було б гаразд, якби одному з трикутників, на відміну від його копій, що безвільно линули до корони, теж не вдалося здійснити подібного маневру, опісля чого він стрімко пішов на зближення з летючою тарілкою землян. З його передньої грані знову зірвалися випрямлені й розплескані блискавки далеких пострілів.

— Ага, — пробурмотів Кременчук, — тут він ріднесенький, тут. Здається, маємо оригінал. Маємо, тобто, що маємо.

Та й підкинув апарат вгору так неочікувано, що Соньку в комірчині з гарматою просто кинуло на тіло знетямленого Норильцєва, втискуючи її золотавий комбінезон в залізну кольчугу хлопця. Десь біля крісла капітана нажахано зойкнув Нкса. Капітан же ойкати не став. Капітан, ухилившись від чергового пострілу, кинув „Софію” ліворуч, змушуючи нападника розвернутись за ним.

Суть цього маневру полягала в сподіванні Кременчука на те, що сконцентрувавши увагу кутастих на собі, він змусить їх не помітити двох трикутників і одного диску, що, обертаючись, стрімко наближались до їхнього апарату. І це, здається, вдалося. Бо один з трикутників вдарився в правий борт нападника, розвертаючи його, разом з новими залпами світлових стовпів, в іншій бік. Водночас другий трикутник піддів його навскоси знизу, а диск ляпнувся згори.

За мить усе це змішалось в одну купу, що посунула в бік світила, тьмяніючи в його променях. „Софія” ж чимдуж майнула від неї, намагаючись вийти на орбіту, що крутою траєкторією оминала розплескану зірку. В усьому навколишньому просторі вже не було видно жодного двійника. Увесь навколишній простір в черговий раз лякав своєю незнайомістю і якоюсь фіолетовою похмурістю.

Зі зброярні, до якої капітан послав Норильцєва з Нксою, наказавши встановити там, врешті врешт, хоч один екран зовнішнього огляду, аби перенести вправи зі стрільби до одного місця, линули тривожні й пульсуючі акорди. Чудові акорди, до речі. Чисті. Мелодія, яку ще раніше навчився виводити Зоребор, явно вдосконалювалася. Вона, як і раніше, здавалась Кременчуку знайомою, але його музична освіта — вірніше, відсутність такої — не дозволяли достеменно визначити походження музики, згадавши автора чи виконавців. Втім, як розумів Богдан, річ ця була явно не естрадною. Ані попсовою, ані роковою вона не була. Про підлітковий недоумкуватий реп взагалі не йшлося. Якась народна пісня, чи що? В сучасній обробці.