Розділ «ІІІ. Сорора»

За ці хвилини Богдан встиг здивуватись тому, з якою швидкістю розповсюджується степова пожежа, що буяла, здається, вже на півконтинента. Певною мірою, дим і полум‘я вже майже доповзали до опуклого обрію, до якого линув і апарат, занурюючись в зеленкувату синяву вишини. Втім, спокійно долинути до нього він не спромігся. Бо знову щось величезне пружньо гойднуло „тарілку” і вона закрутилась навколо вертикальної осі, вивалюючись на занизьку для старту орбіту. Вкриту, втім, цятками брил колись вщент потрощеного супутника планети.

Вони зростали попереду, зменшувались позаду, миготіли ліворуч і праворуч, апарат кидало з боку в бік і ставало зрозумілим, що їхній рейд, врешті решт, має закінчитись дуже сумно. Обов‘язково має. Мабуть, так і сталось би, якби від чергового дотичного удару темно-блакитного променя „тарілка” не розпочала б набирати скажених обертів, буквально вгвинчуючись в зоряний простір. Цей простір крутився швидше, швидше, перетворюючи уламки брил та колючі зірки на величезні концентричні кола, що перекреслювали екрани і зливалися, зливалися поміж собою для того, аби, врешті решт, вибухнути міріадами мерехтливих вогників. А потім знову настала темрява кольору почорнілого старовинного срібла.