Розділ «V.Арракі»

А в голові — музика червоної планети, мінорних нот суцільна череда.

С.Бєрєговой “Очима Кенні”

Богдан вже припинив лякатися. Відлякався. Богданові було вже начхати на все. Він вимагав лише одного — порядку на борту й беззаперечного підкорення наказам командира.

— А, щоб тебе качка копнула! — горлав він, хапаючи за край кольчуги Норильцєва, що відчайдушно пручався в його руках, і буквально вкидав хлопця до комірчини, де виблискувала в напівтемряві гранями акумулятору Соньчина електровудочка та ще якесь незрозуміле причандалля. — Сиди тут і не рипайся! Не заважай нам, недоумку!

І, хряснувши дверима та й рвучко повернувши ключа замка, біг до центральної рубки. Так — біг. Бо Нкса, ще в „Безвиході” по-дитячому експериментуючи з системами керування, випадково знайшов увімкнення штучної гравітації. Краще б він знайшов, як на Землю повернутись! Сонька було заспівала щось за перевитрату енергії, але капітан швидко поставив її на місце.

За спиною залунав несамовитий грюкіт: розлючений Зоребор намагався вирватись з-під несподіваного арешту. Але Богдан вже не звертав на це жодної уваги — не до того було. Бо невдовзі могло статися так, що на них усіх увагу ніхто, ніде й ніколи не звертатиме. Навіть чорні трикутники. За відсутністю об‘єктів уваги.

На бігу Кременчук доторкнувся до стінки коридору. Чи то здавалось йому, чи то вона й дійсно потеплішала. Та й повітря!.. Он яке ядуче!.. Хапонувши останнього на повні груди й закашлявшись, він вивалився з проходу до приміщення рубки, інстинктивно примружуючи очі: в усіх ілюмінаторах, моніторах та головному екрані буяло воно. Пекло.

— Ну, що? — видихнув капітан, падаючи в своє крісло і відчуваючи, як сліпуче світло обпалює його покраяне обличчя. — Не вдається?…

Такаманохара важко й заперечувально похитала головою. В її звужених зіницях грали відлиски зоряної пожежі, а Нкса, в якого навіть невеличкий вогонь викликав інстинктивний жах, скулився на долівці. Здається, його трусило. До каюти ж крчовника заганяти було не варто, бо й дійсно на самоті йому ставало ще гірше. А от друзяку Ігра, який, отямившись і не дивлячись на розбиту голову, розпочав брутально, із застосуванням фізичної сили, вимагати повернення на Арканар, довелося терміново вгамовувати. Тут навіть Сонька заперечувати не стала.

І, дійсно, не до того Соньці було. Бо червоне світило, біля якого вони в черговий раз вигулькнули з мерехтливого сріблястого ніщо, виявилось дуже близько. Занадто близько. Слава Богу, Язн Дальту, Аристасу та Святому Міку, що вони взагалі в зіркових розжарених нутрощах не опинились. Втім, якщо вони так і далі будуть всесвітом стрибати, то колись це обов‘язково станеться. Теорія ймовірності, браття.

Гравітація зірки була набагато потужнішою за силу двигунів „Софії” навіть з вимкнутою гравітацією самого апарату і тому він повільно, але дуже впевнено, наближався до неозорої магматичної поверхні, математично клечаної розпеченими виплесками протуберанців. Простір над ними був покраяний жовтавим дугами: по магнітних смугах до зірки линув космічний пил, червоняста хмара якого оточувала це плазмове оскаженіння. Сонька вже п‘яту годину не прибирала руки з пульту, не допускаючи до нього Богдана: автопілот скис майже відразу, вимкнувшись з комп‘ютерною байдужістю, яка виважено прорахувала, що опір падінню на зірку є енергетично некорисним. І навіть шкідливим. Такаманохара була в корні не згодна з електронікою.

— Сонько! — не витримав Богдан. — Давай-но я спробую! Ну чого ти така вперта!?

— Сиди! — метельнула та головою, змахуючи з лобу краплини поту. — Не можна. Поки мінятися будемо, то відразу на декілька тисяч кілометрів завалимось. Думай краще! Придумай же що-небудь, бо я зараз просто не можу ще й звивинами ворушити!!!

Придумати! Добре казати! Та що можна вигадати в такій ситуації, яка непередбачена жодними земними правилами та інструкціями?!? Від льотних до кримінальних включно. Хіба що створити фантом-двійник „Софії” чи чорного трикутника, аби той витягнув їхній апарат з палаючої прірви. Але не був спроможний мозок Кременчука на такі громіздкі витівки, не спро…

— Сонько! — раптом прошепотів він, згадавши комірчину з Норильцєвим. — А якщо електровудку оту твою використати. Ти ж маєш пам‘ятати, як інопланетяни оті її під‘єднували, то й…

— Дурень! Нам… Їм же вона була потрібна лише в якості системи запалювання двигунів. Яку я потім полагодила таки. Потужності ж самому рушію оті акумулятори не додають жодним чином.

В рубці явно ставало спекотніше й спекотніше. І в прямому, і в переносному сенсі.

— Слухай, а якщо скористатися принципом теквондо?

Такаманохара не розуміюче зиркнула на капітана.