Розділ «VІІ. Кременчук»

Знову було не розібрати слів, поки на паузі гулу вони не закінчилися загадковим і тягучим: “що кличе в лискучий світ”.

О.Грін “Лискучий світ”

Цуй-сонь…сонь-ко… цуй-сонь… сонь-ко… цуй-сонь… У скронях бухкало гаряче й боляче. Сонь-ко… цуй-сонь… Що за „цуй-сонь”? Який такий „цуй-сонь”? Здається, саме це белькотіла істота з фасеточними очами, яку кутасті підстрелили на Чоломаї. Втім, це в неї не очі такі були, це в неї гермошолом такий був. Цуй-сонь… сонь-ко… Яка така Сонька? Така-в-мами-харя? Бомжиха з Раківки? Ні, Сонька не бомжиха. Вона японка. Вона… Вона корабель інопланетний знайшла. Чи не інопланетний? Чи японський?

Он скільки там ієрогліфів було! Тобто, є. Чи було?

Богдан застогнав і прислухався до свого тіла. Було воно усе побите й ватяне. Але живе. Їй-бо, живе! А Сонька?..

Сонька Такаманохара?.. Її не було. Не було її. Вона — витвір його хворої уяви. Гарний витвір, треба сказати.

Симпатичний.

Поряд щось заворушилось. Тихо-тихесенько. Сторожко й боязко. Але Кременчук відразу й сам злякано напружився усім тілом. До болі в кістках напружився. А потім, так само сторожко й боязко, розплющив очі. І відразу знову стулив повіки. Щільно-щільно. Потім знову розплющив їх. Знову стулив. І так — декілька разів, прислухаючись до незрозумілого відчуття: радощів, перемішаних з тривогою, що почали нудотно нуртувати десь в області сонячного сплетіння. Що? Що воно відбулося?! І лише десь за сьомим розплющенням очей Богдан зрозумів: в них нічого не мерехтіло, як до того він звик останнім часом. Порожньо було в очах. До крижаного протягу в зіницях порожньо. Лише збоку щось темною масою нависало над ними. А мерехтіння не було! Не було отого мерехтіння. Все… Напевне він таки виліковуватись розпочав. От радість-то! Нарешті…

Кременчук примружився, пробуючи сфокусувати зір. І відразу зрозумів, чому радощі його були густо замішені на нудотній тривозі: оте темне, що нависало збоку над його головою, виявилось… краєм крісла. Але не медичного. Ні.

Краєм верткого крісла воно виявилося. Біля пульту інопланетного корабля із земною назвою „Софія”. Котрого просто не могло існувати в реальному світі. От якби, наприклад, то й дійсно якась техніка японська була, то тоді… Тоді — може. А так…

Боже! Та що з ним таке відбувається!

Шурхіт поряд повторився і Богдан обережно повернув голову, намагаючись не розплескати по фантастичному оточенню свого хворого мозку. Край крісла покотився убік і капітанові здалося, що його зображення складається з мільярдів ртутних крапелинок. При повороті голови крапелинки спалахували різнобарвним відображеним світлом і від цього усі предмети, що втрапляли в поле зору, набували рис якоїсь… Мультиплікаційності, чи що?

Певною мірою, істоту, яка шурхотіла поряд з капітаном, можна було лише в мультику зустріти. Невеличка, кошлата, і зветься… Нксою вона зветься. Крчовником з колись зеленої планети Пірр.

Богдан аж знову застогнав, у восьмий раз заплющуючи очі і згадуючи усе, що відбувалося з ним останнім часом. А найголовніше — своє боягузтво щодо вигаданої смерті згадуючи та жагу невигаданого одужання. За рахунок зради усього, що міг витворити його мозок. І гарного витворити, і не дуже. Але, здається, все невідворотно залишилось на своєму місці: і смерть, і життя… І хвороба.

— Капітане, ти живий?

Дівочий голос з легеньким акцентом. Такаманохара.

Головна маячня зболілого мозку.

— Живий чи ні, питаю? Спробуй встати. Нксі допомогти треба.

— Нор… Норильцєв є? Тобто, де? Чого його не чутно?