Розділ «Глава 2»

Як би там не було, а в поняття «Веселе Різдво» точно не входить прогулянка дощовим грудневим вечором по перону, із непід’йомною валізою в руці. У всякому разі, в її поняття Веселого Різдва, і щастя та веселощів узагалі.

Щось їй зовсім не смішно. Навіть чомусь не кумедно.

Невже вона остаточно втратила почуття гумору? І з чого б це? Чи не тому, що в шубі зараз надто жарко, і вона зупинилась на пальті, яке всім хороше, тільки не гумове, і ось зараз вона мокра, мокра її валіза, її сукня і її білизна, а до гарячого чаю і сухого купе цілих двадцять хвилин.

Хіба що поїзд подадуть завчасно…

Веселого Різдва тобі, рабо Божа Світлано!

І Тобі теж, Новонароджений!

Поїзд вже цокотів колесами, наближаючись до платформи, на якій скупчились ті поодинокі бідолахи, яких свято захопило зненацька й далеко від рідної домівки. Добре, вона в них хоч є, раптом із заздрістю помислила Світлана, оглядаючи мокрих, схожих, на застуджених ворон, пасажирів. Щасливі. Вони самі не знають, які вони щасливі. Вони їдуть додому.

«Цікаво, які сусіди по купе в мене будуть», — мляво подумала Лана, хоча насправді її це аніскільки не хвилювало. Вона відчувала в собі сили впоратись з командою зомбі, і з деяких пір не боялась нічого.

Головне, щоб її залишили в спокої. Щоб просто дали їй спокій і не рухали! Не намагались втягнути в розмову, чимось пригостити, не розпитували про те, звідки, куди і навіщо вона ще. Вона ненавиділа ці дорожні знайомства і порожні балачки.

Ти стаєш надто відлюдною, раба Божа Світлана. І надто самовпевненою!

Лана всміхнулась. Це почалося давно, відразу після того, як вона вийшла з лікарні, і вона нікому про це не розповідала. Варто їй лиш заїкнутись про те, що з нею розмовляє хтось чи щось від імені Бога, і все. Її швиденько відвезуть до божевільні, по дорозі співчутливо примовляючи: «Таки не витримала, бідна! Воно й не дивно, після стількох випробувань!» І хоча мало хто знав, що сталося з нею насправді, того, що лежало на поверхні, було більш ніж досить, аби з’їхати з глузду! Тільки от Лана божевільною себе не вважала. Принаймні, на даний момент.

Лана втягнула в купе свою мокру валізу, і сховала квиток, котрий за хвильку, проведену в руках провідника, теж добряче змокрів. По дорозі вона встигла відмахнутися від пропозиції: «Давай допоможу!», яка виходила від здоровенного бугая. Лану завжди цікавили дві речі: по-перше, чому більшість чоловіків відразу починає тобі «тикати», і по-друге, чому та ж таки більшість, говорячи: «Давай понесу валізу», хапається при цьому за твої сідниці.

В купе, крім неї, поки що нікого не було, і Світлана дозволила собі трохи помріяти: отак би і їхати самій усю дорогу, від Києва до Львова. Нікого поруч, тільки перестук коліс за вікном, дощ, мокрі дерева обабіч колії, що тягнуть гілки, мов руки, неначе вмовляючи тебе залишитись, гарячий чай з лимоном, книжка й ноги, накриті теплою ковдрою. Що вона там кинула в сумку, аби скоротити довгий зимовий вечір у дорозі? Здається, О’Генрі.

З коридору донісся гуркіт, який поховав надії Світлани на спокійну подорож, а за мить до купе увірвався смерч, вихор, на вигляд років семи, в теплій темно-синій куртці, на якій з правого боку красувалось вишите: «Ми, козаки, велика сила!», блакитних джинсах та чорних кросівках. Очі в сильного козака були неймовірно яскравої, немов молода трава у лузі, зелені, а з-під гостроверхої смушкової шапочки, яку він квапливо стягнув із голови, побачивши в купе жінку, посипались пасма золотавого, як добірна пшениця, волосся.

— Доброго здоров’я, — привіталось хлопченя. — Ви наша супутниця?

— Попутниця, — всміхнулась Світлана, стараючись не звертати уваги на гострий біль у серці. — Якщо ти не проти.

— Ну, думаю, ви придбали квиток. Так що проти я чи ні, це не має ніякого значення.

— Так, квиток я придбала, — підтвердила Лана. — Інакше мене просто викинули б із поїзда. Тепер ще б отримати твій дозвіл на проїзд, і я була б повністю щасливою.

Хлопчина метнув на неї підозрілий погляд, а потім розплився в широченній посмішці.