Розділ «Глава 13. Місто равликів та божих корівок»

Безсумнівно, наші перші ідеї — це відчуття.

Вольтер

Петро зустрів жінку своєї мрії: у це неможливо було повірити, але жінка з його снів існувала насправді. Не була схожа ні на кого. Просто жила й не здогадувалася про свою особливість і про те, що створена тільки для Петра. Разом вони складали дивовижну гармонію, а без неї він не звучав, і навіть дивувався, як міг багато років жити й не відчувати потреби в цій жінці. Вона його весь час чекала, це було ясно, але ніколи не набридала, не дзвонила і не поспішала з висновками. Різко контрастувала з жінками, що називають себе незалежними й вішаються на шию за першої зручної можливості. Вона взагалі про себе майже не говорила, переважно слухала, а він вперше відчув себе необхідним, своє життя побачив цікавим. Вона підходила йому, і він хотів підходити їй. Вона була дуже жіночною і подекуди слабкою, він звикав до неї, і через дуже короткий проміжок часу вже знав, що не зможе просто сказати: «Бувай!», — не зможе мовчки зникнути з її життя. Вона не витримає такого удару, бо не пристосована до життя і не перенесе зради. Її незалежність зовсім не походила на незалежність Люсі. Марго всім своїм виглядом казала: «Ти можеш піти, хоча я без тебе не зможу жити». Люся не любила його, бо не була на це здатна. Марго була здатна на великі почуття, але не відкривалася, бо чогось боялась. Вона була загадкою і відгадкою, запитанням і відповіддю, початком і фіналом, — мабуть, він закохався. Петро ніколи не любив, коли говорили: «Я заміжня (одружений), але це нічого не означає», — він хотів створити справжню сім’ю, а для цього не вистачало лише одного: справжньої жінки, єдиної його половинки.

Ми зустрічалися як старшокласники: прогулянки, розмови, мрії, поцілунки, — і ніяких натяків на близькі стосунки. Місяці збігали, ми з Аліною жили спокійно, як у раю, інколи зустрічалися з нашим хлопцем, — і нічого не змінювалося. Я вперше відкрила радість у постійності: я знала, коли він подзвонить, що скаже, як ми підемо й куди, — і від цієї впевненості мені ставало затишно.

— У тебе ще багато часу? — питала я свою подругу.

На що та тільки загадково усміхалася і замріяно мружила очі.

Спочатку я просто ходила, говорила, слухала, і в мене не народжувалося ніяких роздумів, але час від часу ставало сумно, адже не з тим чоловіком я зустрічала перші холодні вечори, ділила свої радісні й неприємні моменти. А кожен день все тісніше в’язав між нами хитромудре мереживо емоційних вузлів, і я звикала до того, що цей чоловік був зі мною усюди, приходив у потрібний момент, завжди з’являвся, коли я чекала на нього.

Осінь закінчилася, і я зрозуміла це з листя, що опало з дерев. Я все ще зустрічалася з приємним діловитим чоловіком, який непомітно став моїм. Аліна інколи літала повз нас, легка й світла, мов весняна хмарка, а я не знала, чи хочу що-небудь змінювати. Звичайно, не забула того, кого любила влітку, але з часом спогади ставали не такими гострими, і мрії не ранили мене своїми уламками. Той чоловік рухався вбік, протилежний від мене: не з ним ми дивилися на сутінки, бродили калюжами, їли сосиски в тісті, і я з усіх сил стримувала себе, щоб не шукати приводу зустрітися з ним. Мій друг поводився зі мною чесно, і від такої несподіванки я не могла оговтатися. Звісно, я не можу йти по прямій, і одного вечора, коли до мене підкралася самотність, я випила пляшку якоїсь солодкої слабоалкогольної гидоти та потягнулася набирати знайомі цифри. «Не треба хвилюватися, — заспокоювала себе, — я просто телефоную старому другові».

— Алло, — невдовзі відповів жіночій голос.

Я чомусь так здивувалася, що ледь не кинула трубку, але все було нормально, логічно: у тимчасово самотнього чоловіка з’явилася подруга, яка настільки йому близька, що відповідає на телефонні дзвінки.

— Алло! — повторив у голос у мовчазній паузі.

Я вичавила з себе кілька слів, благаючи подумки, щоб цього чоловіка не було вдома, адже про що з ним говорити, я не знала.

— Його ще нема, — голос залишився абсолютно спокійним.

— Вибачте, — зовсім засмутилась.

У цьому «його ще нема», як у дзеркалі, я побачила їхнє спільне життя: вони жили вдвох, і вона чекала його з роботи, а він виносив сміття і трусив килими під час генерального прибирання. Вони жили разом, і та жінка з іншого кінця дроту вживала в своїй розмові слово «ми» (ми ходили, ми зустріли, ми ще не вирішили) і «мій» (мій теж хропе на спині, мого теж неможливо привчити складати брудну білизну в корзину). А для мене він був Ніхто. Не коханець, бо про це ніколи не було мови, не друг, тому що друзі хоча б привітають мене з днем народження, не приятель, бо їх у мене і без нього багато, — просто ніхто з великої букви в пам’ять мого великого кохання.

Інша жінка швидко та зручно розташувалася там, де я займалася будівлею складних розумових і словесних споруд — мені стало неймовірно погано, і я тихо пропиячила півночі, поки не звалилася спати.

З своїм чоловіком я зустрілася наступного дня. Ми стояли на містку разом. Сутеніло, сипав білий мокрий сніг, танув на обличчі й носився темними плямами навколо ліхтарів. Я любила гуляти під дощем і під снігом, розкривши велику парасольку; єдине, чого мені не вистачало — супутника, бо місце під парасолею було розраховано саме на двох. А сьогодні ввечері ми стояли разом під його парасолькою і мовчали. Я не думала ні про що, так мені було добре.

— Тобі подобається оця погода? — спитав він.

— Так.