Розділ «КИТАЙ»

ВСТУП ДО КИТАЇСТИКИ

Стан джерельної бази

Сучасні китаїсти не можуть поскаржитися на відсутність надійних джерел із давньої історії Китаю. Джерела ці поділяються на дві основні групи: давньокитайські писемні пам’ятки та матеріали археологічних розкопок. Повідомлень іноземців про Стародавній Китай не існує, бо європейці не відвідували цю країну і мало що знали про неї. їхні уявлення про Стародавній Китай грунтувалися здебільшого на непевних чутках.

Найціннішими для китаїстики є писемні джерела, які відносно добре датуються і розповідають про весь стародавній період китайської історії, тобто і про найдавніший, гірше відображений археологією. Цей корпус джерел поділяється на такі групи: пам’ятки епіграфіки, наукові

(політичні та філософські) трактати, історичні твори, юридичні тексти та матеріали офіційного діловодства.

Найдавніша китайська епіграфіка датується XIII—XI ст. до н. е. й стосується світанкової доби давньокитайської цивілізації. Це запитання до оракула, видряпані на кістках жертовних тварин і панцирах черепах. Селяни провінції Хенань, які виявили ці писемні пам’ятки під час земляних робіт, називали їх "кістками дракона" і вважали цілющими. Вони збували ці "кістки дракона" пекінському провізору, від якого про них випадково довідались учені. Нині відомо понад 100 тис. цих цінних пам’яток епіграфіки, що розповідають про господарське життя та суспільну організацію держави Шан-Інь. До наукового обігу їх залучено менш ніж половину.

Не набагато молодшими за шан-іньські написи для ворожіння є стислі написи на ритуальних бронзових посудинах, які датуються кінцем II тис. до н. е.— серединою І тис. до н. е. Вони виконувалися на замовлення чжоуських аристократів з нагоди якоїсь важливої події в житті замовника (повернення живим-здоровим з воєнного походу, підвищення в чині тощо). Ці оригінальні, як усе китайське, тексти (їх збереглося близько двох сотень) були опрацьовані ще середньовічними китайськими вченими.

Цінним історичним джерелом є китайська класична література, передусім книги, написані чи впорядковані Конфуцієм. Серед них історична хроніка Чуньцю — "Весна і осінь", коментарі до неї Цзочжуань — "Коментарі Цзо", збірка нев’янущої давньокитайської народної поезії Шіцзін — "Книга пісень" — правдива енциклопедія побуту і звичаїв давньокитайських племен на світанку цивілізації, історичний трактат Шуцзін — "Книга історії" (його ще називають Шаншу — "Книга Шан"), історичний збірник Гоюй — "Промови царств", князівський літопис Чжушу цзінянь — "Бамбукові аннали" тощо. Використовуючи ці книги як джерело історичної інформації, слід пам’ятати, що їхній текст неодноразово виправлявся в дусі ортодоксального конфуціанства.

Історичну інформацію знаходимо також у працях давньокитайських політиків і філософів, які мали звичку на підтвердження своїх рекомендацій у сфері державної політики наводити приклади з далекого минулого країни, дуже ідеалізованого ними, навіть почасти сакралізованого.

Соціально-економічні процеси в перших китайських імперіях піддаються реконструкції на основі матеріалів тодішнього діловодства та юридичних пам’яток (закони царства Цінь, майже ЗО тис. "ділових паперів" ханської доби).

Однак найціннішим історичним джерелом є праці давньокитайських історіографів, передусім фундаментальні "Історичні записки" (Ші цзі) "батька китайської історіографії" Сима Цяня. Видатний учений створив "Історичні записки" на базі писемних джерел, фольклорного матеріалу та власних спостережень. До джерел він ставився критично, бо добре знав, хто, навіщо і як їх складав. Слід підкреслити, що історію своєї батьківщини Сима Цянь висвітлював відповідно до власного розуміння історичного процесу, будучи впевненим, що існують об’єктивні закони розвитку суспільства, які не залежать від людей. Продовжив виклад давньокитайської історії (Сима Цянь довів його до кінця III ст. до н. е.) придворний історіограф ханського імператора Бань Гу в праці Цянь Ханьшу — "Історія Ранньої Хань" (якщо бути точнішим, то цю фундаментальну працю писала ціла родина Бань у складі батька, двох синів та доньки). "Історія Ранньої Хань" відрізняється від Симацянівських "Історичних записок" передусім своєю концептуальною основою, витриманою в дусі не лаоських ідей, а ортодоксального конфуціанства. В ній нерідко цитуються документи ханьської епохи, багато уваги приділено сусіднім племенам і народам, які тоді ще не мали своєї писемності. В V ст. н. е. побачила світ праця історика Фань Є "Історія Пізньої Хань" — Хоу Хань-шу, побудована на багатому фактичному матеріалі (в ній, до речі, вперше йшлося про видатних китаянок).

Наприкінці XIX — на початку XX ст. представники "гіперкритичного методу" в джерелознавстві, для яких навіть Геродот був "батьком брехні", висловлювали недовіру до повідомлень давньокитайських історіографів, проте археологи невдовзі довели безпідставність їхніх сумнівів.

Китаїсти користуються також матеріалами нумізматики, сфрагістики, фольклору та міфології і, звичайно, пам’ятками матеріальної культури, добутими лопатою археолога.

Археологічне вивчення Китаю

Археологи почали працювати в Китаї вже після Сіньхайської революції 1911—1913 рр. і май-- же відразу зробили важливі відкриття. Так, на початку 20-х років шведський геолог Ю. Г. Андерсон виявив у басейні середньої течії Хуанхе неолітичну культуру Яншао, яка разом з іще давнішою культурою Хуншань (її нещодавно виявили на північному сході Китаю — в Ляоніні) стояла біля колиски китайської цивілізації.

Далеко не просто працювалося археологам у Китаї. Копати доводилось вкрай обережно, дбаючи більше не про самі розкопки, а про їхнє ретельне маскування від місцевого населення, яке зберегло архаїчну віру в те, що порушення спокою мертвих неминуче зашкодить живим.

Сенсацією для науковців стали палеоантропологічні знахідки в Китаї. Зокрема, в 1927 р. Пей Веньчжун виявив у карстових печерах поблизу Пекіна рештки близько 40 скелетів первісної людини, що її назвали "пекінським синантропом* (аналогічні знахідки мали місце також у 60—80-х роках). Тож палеоантропологи довели, що територія Китаю була зоною формування людини сучасного типу. Але чи саме "пекінський синантроп", який жив півмільйона років тому,— першопредок китайців? Виявлений нещодавно в Китаї кістяк архантропа, істотно відмінний від "пекінського синантропа", свідчить не на користь такого припущення.

У 20—30-х роках археологи розкопали в Сяотуні, тобто в долині середньої течії Хуанхе, "Велике місто Шан" — столицю держави Шан-Інь, в існування якої не вірили прихильники "гіперкритичного методу". Було розкопано 10 царських гробниць, багатих на похоронне начиння (майже тисяча бронзових і нефритових предметів), із слідами людських жертвоприношень. На початку 60-х років в Брлітоу (провінція Хенань) очам археологів відкрився чи то палац гданського володаря, чи то столиця держави Ся, історичність якої ще не підтверджена епіграфікою. У кількох могильниках Ерлітоу було виявлено тисячі обезглавлених людей із зв’язаними за спиною руками, а неподалік в окремих ямах лежали й відтяті голови. Зяючі порожнечі інших архаїчних могильників наповнені ще більшою кількістю людських тіл (часом понад 14,2 тис). Історики ще не розкрили моторошну таємницю цих поховань.

Найбагатший похоронний інвентар археологи виявили в могилах давньокитайських імператорів останніх століть старої ери — перших століть нової ери. Так, у багатих могильниках Маньченя та Мавандуя було знайдено предмети художнього ремесла, поцятковані ієрогліфами дерев’яні дощечки та шовкові стрічки, одяг, прикраси, предмети хатнього вжитку, карійони з повним набором дзвонів, оригінальний поховальний костюм імператора, "зшитий" золотим дротом з яшмових пластинок (таких костюмів археологи виявили в Китаї вже кілька десятків), тощо. Слідами масових людських жертвоприношень гробниці археологів не вжахнули, бо на той час китайці вже наповнювали їх не тілами вбитих імператорових родичів і слуг, а їхніми бронзовими та глиняними імітаціями. Щоправда, в могилі удільного князя І виявлено 21 дівчачий скелет. Мабуть, вони належали двірцевим музиканткам і танцівницям, які мали потішати своїм мистецтвом вельможного меломана й на тому світі.