Розділ «КИТАЙ»

в пустой глядят небосвод... За месяцем месяц идет чередой,

солнцем земля сожжена. Видать, голодное время пришло,

на рис поднялась цена. По берегам Великой реки

ветер клубит песок. В колодце нет ни капли воды,

бездействует водосток...

На измученных лицах кожа черна,

больные в каждом дому. Десятерых уложит жара,

выжить —едва одному. Если бы жизнедатным дождем

внезапно сменилась жара — Вот бы радовались старики,

веселилась бы детвора! В низинах влажных смогли б собрать —

пусть небольшой — урожай. Но и в этот год в государев амбар

зерновой налог подавай! Не уплатишь налога — чиновников жди,

страшна их скорая месть: Сколько до смерти засекут

детей, стариков —не счесть!

Сировинних ресурсів у країні не бракувало. Багаті поклади мінералів, олова, мідної та залізної руди, наявність промислової деревини давали можливість населенню розвивати всі потрібні ремесла.

Етногенез та ментальність населення

Стародавні китайці належали до однієї, монголоїдної, раси, однак їхнщ етнічний склад був не-- однорідний, бо китайська народність формувалася в умовах тісних контактів місцевого населення з тунгусами, маньчжурами, монголами, тибетцями, бірманцями, племенами Індокитаю та іншими сусідами-кочівниками. У Східному Китаї ще в епоху архаїки проживало безліч племен — творців пізніших неолітичних культур (Яншао, Луншань, Цюйцзялін, Мацзяяо тощо). Поступове злиття носіїв цих культур в єдину китайську народність завершилось до середини І тис. до н. е. Окремі дослідники припускають наявність у Стародавньому Китаї також європеоїдного субстрату, тобто "аріїв" (таку гіпотезу вперше висловив першовідкривач китайського неоліту Ю. Г. Андерсон, який вважав творцями культури Яншао мігрантів із заходу — індоєвропейців), але більшість китаїстів розцінює таку точку зору як недостатньо аргументовану.

Стародавні китайці ніколи не називали себе китайцями, а свою батьківщину Китаєм. Це — тюркські назви, вони походять від етноніма "кидань", що ним тюрки називали населення середньовічної імперії на території Маньчжурії, Монголії та Швденно-Західного Китаю. Етимологія європейських назв Китаю — латинської Сіна, німецької Хіна, французької Шін, англійської Чайна — пов’язана, найімовірніше, з назвою китайської імперії Цінь. Найдавнішими самоназвами китайців були хуа, шан, чжоу, в епоху ж перших китайських імперій з’явилася нинішня самоназва китайців — ханьжень ("людина Хань"), що її дала народність хань — найвпливовіша в країні з III ст. до н. е. Свою батьківщину давні китайці називали Тянься — "Піднебесна", Чжун Го — "Серединне царство" чи Чжун Хуа — "Серединна квітуча".

Які загальні риси ментальності давнього населення Китаю?

Китайці і в давнину були працьовитими, невибагливими до умов життя. Найбільшими життєвими цінностями вони вважали "п’ять проявів щастя" — довголіття, багатство, міцне здоров’я й духовне умиротворення, кохання й непорочність, можливість спокійно померти в рідній домівці. Китайці бажали один одному прожити "десять тисяч років" чи, в гіршому випадку, "тисячу осеней", виплекати десяток-півтора синів і не менше онуків. До життєвих радощів і втіх відносили вино, музику та вродливих жінок, багатство уявляли як "десятки й тисячі десятків монет щоденного прибутку", високо цінували службову кар’єру та її супутницю — надбавку до заробітної плати, теплі стосунки між родичами, лад у державі.