Розділ «НАЙДАВНІШІ КИТАЙСЬКІ ДЕРЖАВИ»

Старокитайське суспільство за всієї своєї легендарної екзотичності не виглядало на фоні інших старосхідних цивілізацій винятковим явищем. У ньому, наприклад, також відбулася "міська революція": виникли міські общини — багато десятків карликових царств, з’явилося патріархальне рабство, яке потім перетворилося на колонат, тощо. Все ж самобутніх рис у старо китайській цивілізації було значно більше. Зокрема, на відміну від інших "іригаційних держав" Стародавнього Сходу — Єгипту, Вавилону, Індії — в Китаї іригаційне землеробство стали практикувати через добре тисячоліття після побудови цивілізованого суспільства. В ньому не існували автономні міста й великі храмові господарства та їхній атрибут — громадсько-храмові общини, соціально-економічне життя там владно контролював державний апарат. Усі сфери суспільного життя Китаю зазнали могутнього впливу оригінальних ідеологічних систем, які з’явилися в середині І тис. до н. е. і, на думку істориків, відображали боротьбу між полісною та імперською тенденціями в політичній історії країни, служили опорою економічному й політичному пануванню суспільної еліти. На відміну від більшості старосхідних цивілізацій, передусім староіндійської з її безприкладною станово-кастовою системою, старокитайське суспільство будувалося на клановій основі й виглядало соціально мобільним, між його суспільними верствами й прошарками не існувало нездоланних соціальних бар’єрів, перехід з однієї соціальної групи в іншу здійснювався автоматично. Якщо в Індії суспільно-політична активність населення була майже нульовою, то в Китаї, настояному на конфуціанській ідеї, згідно з якою кожен сам є ковалем свого щастя,— навпаки, дуже

високою. Китайське суспільство раз у раз лихоманили масові народні рухи внаслідок яких демографічний тиск на природу в країні на певний час істотно зменшувався. Китаїст В. М. Нікіфоров, таким чином, має підстави вважати, що в давнину Китай та Індія "типологічно були ніби двома полюсами, між якими розташувався весь інший стародавній світ".

Шан-Інь: світанок китайської державності

Держава Західне Чжоу: політична історія

Чжоусці, на думку ряду дослідників, в архаїчну добу розмовляли тибето-бірманською мовою. Вони мешкали в басейні річки Вей ще за неоліту й підтримували з шанцями тісні, хоча й не завжди дружні, зв’язки, тому небезпідставно вважали себе спадкоємцями шанської культури. Чжоусці, зокрема, запозичили в шанців їхній календар і писемність, техніку бронзоливарництва й фортифікаційного будівництва, зброю та багато рис побуту.

Чжоуська держава була політично зрілішою за шанську.і Свого царя чжоусці вже обожнювали — вважали родичем верховного божества (Неба) й називали "сином Неба" (Тянь-цзи). Вони створили систему міфів і легенд, які наділяли царя та його рідню надприродною силою. "Цю містичну силу,— зазначає китаїст В. В. Малявін,— в Китаї називали де. Завдяки володарю, запевняла китайська традиція, проростає зерно й визрівають плоди, зникають шкідливі впливи у світі й живе щасливо народ. І, навпаки, неврожай чи вороже нашестя, моровиця чи міжусобиця — все це ознаки немочі володаря, і за все це він має відповідати". Щоб протиставити царя простим смертним, було розроблено архіскладний двірський ритуал, жертвою якого став, у першу чергу, сам володар.

В. В. Малявіи так описує силу всіляких умовностей, з якими звіряли кожен свій крок і кожен жест володар та його оточення в Китаї: "Влада в Китаї була передусім справою символічною: володар був таємницею, яку приховувала стіна міста й палацу. Ніхто не міг звернутись до нього безпосередньо, навіть у третій особі... Навіть кинути погляд на державного володаря було б непростимим (а теоретично, на щастя, й неможливим) зухвальством. Зрозуміло, ніхто не мав права давати володарю поради, його наближеним дозволялося лише натякати на дії, які належало виконати... Чиновники при дворі мали мити руки п’ять разів на день, а перед аудієнцією в царя "очистити себе суворим постом, не ходити на жіночу половину, вимити волосся й тіло". Навіть писець, який струшував під час аудієнції пилюку із своїх книг, суворо за це карався. Що ж до самого володаря, то його життя було регламентоване до найменших деталей". Все це дуже нагадувало двірський ритуал у Стародавньому Єгипті.

Держава Західне Чжоу не могла похвалитися своєю внутрішньою стабільністю. В ній раз у раз спалахували руйнівні народні повстання проти чжоуських володарів. Якщо чжоусці й справді були тибето-бірманцями, то вони могли виглядати в очах китайців окупантами, в такому разі причина нуртування політичних пристрастей у країні лежить, як то кажуть, на поверхні. Особливо грізне народне повстання спалахнуло в середині IX ст. до н. е., за царювання Лі-вана — рідкісного самодура (за оцінкою Сима Цяня). Лі-вана мучив страх за своє життя, тому він так завзято викорінював крамолу в державі, що його підлеглі боялися навіть рота розтулити, при зустрічі лише обмінювались поглядом. Повстанці вбили цього тирана й вирізали увесь його рід. Уцілів лише наслідник трону, бо якийсь царедворець віддав замість нього на поталу осатанілому натовпу власного сина. Владу в державі захопили двоє вельмож, які проголосили себе регентами чудом врятованого неповнолітнього царевича. Коли царевич підріс, він назвався Сюань-ваном і під цим іменем посів царський трон. Сюань-ван марно намагався віднадити від Китаю кочівників, які чинили спустошливі напади на країну, а 822 р. до н. е. навіть пограбували чжоуську столицю. Кочівників використовували також, зводячи свої рахунки з ваном, удільні князі. В 770 р. до н. е. чжоусці, не витримавши їхнього натиску, залишили свою столицю — м. Хао і в районі нинішнього Лояна створили своє карликове царство. Невдовзі в Китаї виник ряд інших удільних князівств. Китай перестав існувати як єдина держава і вступив у тривалий період політичних смут і братовбивчих воєн.

Господарство та суспільство Західного Чжоу

"Книга пісень" яскраво змальовує господарський побут чжоусців. Основну увагу вони приділяли землеробству, причому вже освоїли сівозміну, систему ярових та озимих культур. Чжоусці також займалися городництвом, а з технічних культур вирощували коноплі, тутове дерево, каштан. Садівництвом у Китаї не захоплювались, лісові масиви розчищали, як правило, під ріллю. Праця хлібороба була в чжоусців особливо шанованою, її навіть вважали священною. Не випадково він особисто прокладав навесні першу борозну, а влітку жав перший сніп (у багатьох азіатських країнах ця традиція збереглася дотепер). Чимало уваги приділяли чжоусці також тваринництву, особливо конярству. Своїх непоказних, низькорослих коней вони використовували здебільшого у військовій справі. Молочне тваринництво у Китаї, на відміну від Індії, майже не розвивалось.

Чжоусці були непоганими ремісниками. Захопивши шанські майстерні з виробництва холодної зброї, вони швидко освоїли металургію (не виключається, що вони знали її секрет ще до того, як їм дісталася шанська спадщина). В мистецтві ливарництва чжоусці досягли навіть більших успіхів, ніж шанці. Не останню роль у їхньому господарстві відігравала й торгівля, причому вона контролювалася державою. У чжоуських містах вирували базари, на яких за якістю товарів та цінами наглядали спеціальні чиновники.

Суспільний механізм чжоуського Китаю відомий краще, аніж шанського, проте й він ховає в собі чимало загадок для науки.

Китай, як уже зазначалося, був клановим суспільством. Китайці жили сімейно-родовими колективами із спільним предком по батьківській лінії. Кілька великих патріархальних сімей, об’єднаних у клан, мали спільний храм предків, храмову землю, гуртом вели господарство. Колективне майно клану (храм предків, цвинтар, поля та угіддя, водоймища, ліси, садки, господарські будівлі тощо) не підлягали розподілу й продажу. Клани ворогували між собою, нерідко доходило навіть до кровопролить та актів вандалізму, коли "в сліпій люті чинилася наруга над могилами предків, розкидалося каміння з могильних надгробків, викопувалися покійники".

Соціальна нерівність у чжоуському Китаї оформилась у систему спадкових рангів, яка остаточно склалася у Х—ІХ ст. до н. е. Історики називають різну кількість таких рангів, найчастіше ж — п’ять: ван, чжухоу, дафу, ші та шужень. Ранг вана був найпрестижнішим, він надавався тільки одній особі — цареві. Чжухоу (всі хоу) — узагальнена назва знаті, наділеної князівськими титулами "гун", "хоу", "бо" тощо. їхні володіння були напівнезалежними. Чжухоу присягали вану на вірність, зобов’язувалися ділитися з ним військовою здобиччю та виконувати його розпорядження. Дафу були начальниками кланів. На відміну від чжухоу, ці представники середнього прошарку китайської знаті не мали родових маєтків і годувалися з військової служби. їх часом називають давньокитайськими рицарями. Ші уособлювали дрібну китайську знать, були главами великих патріархальних сімей, з яких складалися клани. Шуженями в країні називали простолюдинів, рядових членів патріархальної сім’ї. Соціальне походження шуженів ще не з’ясоване, ясно лише, що саме вони своєю працею годували й одягали чжоуське суспільство. У невеликій кількості існували в Західному Чжоу й раби, які поділялися на кілька розрядів. Раби перебували поза системою соціальних рангів.

Між представниками різних рангів існувала васальна залежність і якнайсуворіша субординація, що підкреслювалася традиційними відмінностями в матеріальному забезпеченні, озброєнні, термінології тощо. Зокрема, ван мав право будувати сім храмів для своїх предків, чжухоу — лише п’ять, дафу — три, ші — один, шужень — жодного. Вану дозволялось споживати будь-яке м’ясо, чжухоу — лише яловичину, дафу — свинину, ші — рибу, а в шуженів усі 365 днів на рік тривав великий піст. Смерть вана позначалась одним терміном, смерть чжухоу — іншим і т. ін.

Китаїсти здебільшого вважають, що основу такої соціальної структури суспільства становив ієрархічний характер земельної власності. Ван як верховний землевласник, на думку одних істориків, або просто як сюзерен, на думку інших, надавав аристократам-чжухоу маєтки в спадкове володіння (на початку чжоуської доби таких маєтків у Китаї налічувалося близько двохсот). Чжухоу, у свою чергу, забезпечували землею дафу і т. ін. Отож земля в країні не належала комусь одному, право власності на неї дробилося між різними соціальними верствами, система користування землею, .таким чином, базувалася на умовному землеволодінні.

Спадковий ранг у чжоуському Китаї не був лише престижним титулом. Саме від рангу залежав достаток кожного китайця, адже на рангову систему був зорієнтований суспільний розподіл у державі. Спрацьовувало все це таким чином. Ші, як старший у сім’ї, надлишковий продукт, створений працею шуженів, забирав собі, при цьому частину його передавав — у вигляді підношень чи "подарунків" — своєму клановому начальникові. Дафу, своєю чергою, ділився своїми доходами з чжухоу і т. п. Щоб замаскувати соціальну несправедливість такого суспільного розподілу, знать час від часу організовувала громадські трапези, роздавала подачки найбіднішим тощо.

Поділ населення на соціальні стани, зрозуміло, не був китайським винаходом, проте китайці не були б китайцями, коли б не надали йому незвичної форми. Зокрема, якщо в Стародавній Індії він кристалізувався в ізольовані одна від одної варни чи касти, то між китайськими рангами не існувало глухої стіни, перехід з одного рангу в інший здійснювався автоматично завдяки оригінальній системі раннього успадкування. Річ у тім, що батьківський ранг у Китаї успадковувався лише старшим сином, інші ж діти опускалися рангом нижче (крім дітей шуженя, яким опускатися було нікуди). Отож навіть побічні нащадки чжухоу через кілька поколінь ставали простолюдинами, які кількісно переважали серед населення.

Чжоусці зміцнили патріархальні основи старокитайської сім’ї. Китаянка остаточно перетворилась на безправну, загнану істоту. Вона жила в окремому помешканні, не могла навіть виходити до гостей. Принизливість її сімейного та суспільного становища засвідчують, зокрема, такі факти. Для китайця не було більшої образи, як докір йому в тому, що він прислухається до порад своєї жінки; ієрогліфом "жінка" китайці передавали на письмі людські вади (сварливість, інтриганство тощо).