Розділ «КУЛЬТУРА АХЕМЕНІДСЬКОГО ІРАНУ»

Іраномовні народи — й землеробське населення в оазисах Персії, й конові племена в Туринській низині (рівнинна частина Середньої Азії) — мали спільних предків, спільну культуру й релігію, тобто становили культурно-історичну єдність. Вони перебували між двома вогнищами світової культури — між Сходом і Заходом, тому зазнавали і східного, Й західного впливу, однак не стали епігонами, створили свою самобутню культуру, навіть навчили дечому своїх учителів (іранське мистецтво геральдики перекочувало в герби Візантії, середньовічних держав Європи; фресковий живопис Ірану вплинув на християнські церковно-монастирські фрески; іранський стиль в архітектурі поширився далеко на захід і схід, те ж саме можна сказати про іранську релігію та міфологію тощо).

В історичній літературі культура іраномовних народів нерідко недооцінюється, трактується як консервативна, відстала. Ще частіше дослідники протиставляють східно-іранську (середньоазіатську) культуру західно іранській, вважаючи, що кочівники Туранського світу своїми набігами на Персію підривали культурний розвиток тамтешнього землеробського населення, робили його грубішим. Така точка зору є, щонайменше, спірною, адже вона ігнорує той факт, що осіле населення існувало й у Персії, і в Турані, що й там, і там не всі порвали з кочовим способом життя, що розходження між культурами цих регіонів "були розходженнями всередині однієї культури, всередині єдиного світогляду".

Матеріальна культура

Писемність, освіта, поширення наукових знань

Давньоперська мова належала до іранської гілки індоіранських мов. У державі Ахеменідів вона була розмовною, канцелярською ж слугувала простіша й доступніша арамейська, яка за Дарія І стала загальнодержавною. Особливо важливі тексти чиновники, як правило, складали відразу трьома мовами — давньоперською, еламською та аккадською (вавилонською).

Походження давньоперського письма (воно використовувалося в написах Ахеменідів від Дарія Ідо Артаксеркса III) досі не з’ясоване. Частина лінгвістів вірить повідомленню в Бехістунському написі, що цей різновид клинопису винайшов Дарій І (тобто хтось із його чиновників, адже сам цар був неписьменним), інші вважають, що давньоперське письмо поступово сформувалося на основі вавилонського. Воно силабічне (складове), налічує трохи більше 40 знаків — на порядок менше, ніж вавилонський клинопис. Від вавилонського його відрізняє також відсутність детермінативів і майже цілковита відсутність ідеограм (ідеограми використовувалися лише для слів "цар", "країна", "провінція" та ймення бога Ахура-Мазди).

Матеріалом для письма іранцям слугували глиняні таблички, папірус та пергамен. Писець спершу записував усне розпорядження урядовця на папірусі чи пергаменті, потім його колеги перекладали цей текст з арамейської мови на еламську й переносили клинописом на глиняну табличку. При царському дворі, в канцеляріях сатрапів і військових чинів було чимало перекладачів, які допомагали можновладцям спілкуватися з чиновниками, що прибували в столицю з різних куточків велетенської імперії Ахеменідів. Канцеляристів готували в спеціальних школах. Своїх дітей перси науками не переобтяжували. Геродот повідомляв, що "синів від п’яти до двадцяти років вони навчають трьох речей; аби вони вміли їздити верхи, стріляти з луків і казати правду".

Самі перси, які ще недавно вели напівкочове життя, мало тямили в науках, однак вони активно сприяли науковій діяльності представників завойованих ними народів, поширенню в Передній Азії наукових досягнень єгиптян, вавилонців, еламців тощо. Грецький філософ Геракліт, "батько історії" Геродот, вавилонський астроном Кідінну та ряд інших корифеїв античної науки користувалися підтримкою перських царів. Самі ж перси зробили певний внесок у розвиток правничих знань. Дарій І, зокрема, впорядкував та уніфікував законодавство підвладних Персії народів. Плутарх повідомляв, що й Артаксеркс І вніс поправку до чинного законодавства — замінив биття вельмож та вискубування з їхніх голів волосся привселюдним биттям їхнього одягу та шапок, яке вважалося ганебнішим покаранням.

Історичні знання в державі Ахеменідів лише зароджувались. Історії своєї Батьківщини перси не написали.

Перси користувалися вавилонським місячним календарем. В Ірані існував також молодоавестійський (ця його назва походить від "Молодшої Авести" — найбільшої за обсягом частини "Авести") чи зороастрійський календар. Він не відрізнявся від єгипетського сонячного календаря. Вчені ще не з’ясували, коли його було введено і яким він був — громадянським чи релігійним.

Релігійно-міфологічний світогляд

Література

Провідну роль у формуванні молодої літератури іранських племен відіграли самі іранці, але не лише західні (перси), а й східні (предки нинішніх таджиків). Тісні етнокультурні зв’язки між цими двома пагонами загальноіранського кореня породили спільну літературу, що її вважають своїм національним надбанням і перси, і таджики.

Стародавній період в історії іранської літератури має хронологічні рамки від доби архаїки до III—IV ст. н. е. В літературних пам’ятках він відображений нерівномірно, бо політичне лихоліття не оминуло їх у проміжку часу від загибелі держави Ахеменідів до воцаріння династії Сасанідів (III ст. до н. е.— III ст. н. е.).

Літературу Стародавнього Ірану можна назвати художньою лише умовно. В ній ще були перемішані зародки майбутніх ідеологічних систем (релігійних, філософських, етичних, художніх) і природничих наук, лише намітився перехід від усної народної творчості до авторської писемної.

Найдавнішою й основною пам’яткою давньоіранської літератури є "Авеста". В її багатоплановому сюжеті виділяються тісно переплетені між собою міфологія та героїчний епос. До епічних сюжетів "Авести" належать оповіді про лучника Араша, чиї стріли своїм падінням окреслювали кордони іранських володінь, про сміливого корабельника, що його іноді вважають літературним прототипом Сіндбада-мореплавця — героя казок "Тисячі й однієї ночі". В "Авесті" присутні також казкові й байкові елементи.

Персонажі міфологічних і героїко-епічних оповідей "Авести" дуже гіперболізовані. Вони мають велетенську будову тіла й наділені неймовірною фізичною силою, тому хоробро б’ються з чудовиськами й, зрозуміло, здобувають над ними перемогу.

Гуманістичні мотиви "Авести" малопомітні. В центрі уваги "Авести" не люди, а боги та міфічні герої, а людина виступає в ній як сліпий виконавець божого промислу. Стилістика "Авести" загалом суха й невиразна, однак і в ній трапляються справжні художні знахідки.

Хоч давньоіранська література і поступається кращим у художньому відношенні пам’яткам словесності інших стародавніх народів, все ж вона увічнила себе тим, що на її основі формувалася творчість таких корифеїв іранської літератури, як Фірдоусі, Омар Хайям, Сааді та Хафіз.