Розділ «Японія доби дзьомон»

Доба неоліту дістала в Японії назву дзьомон (яп. "шнуровий орнамент"). її автором був американський біолог Б. С. Морзе, який здійснював археологічні розкопки на островах у 1877 р. Під час розкопок у місцевості Ооморі він виявив купи черепашок, залишених людьми, які мешкали тут близько 3 тис. років тому, а також багато кераміки, прикрашеної "шнуровим" орнаментом. У 1937 р. японський дослідник Яманоуті Су rao розробив детальну періодизацію доби дзьомон, яка, з певними уточненнями, й сьогодні залишається основою вивчення неолітичної Японії:

ранній (яп. сокі) дзьомон — 7500—5000 рр. до н. е. давній (яп. дзанкі) дзьомон — 5000—3500 рр. до н. е.

середній (яп. тюкі) дзьомон — 3500—2400 рр. до н. е. новий (яп. кокі) дзьомон — 2400—1000 рр. до н. е.

пізній (яп. бункі) дзьомон — 1000—300 рр. до н. е.

Ранній етап японського неоліту лише умовно можна віднести до часів дзьомон — адже ніякої кераміки (тим паче зі шнуровим орнаментом) тогочасні праяпонці не знали. Невисокі на зріст (160—170 см) остров’яни вперто намагалися жити виключно за рахунок збиральництва й мисливства палеолітичного стилю, проте, незважаючи на певні технологічні новації (у процесі виробництва мисливської зброї та знарядь праці почали використовувати мікроліти, лук і стріли з крем’яними наконечниками тощо), результативність застарілих методів полювання на дрібних тварин залишалася мізерною. Постійне недоїдання тривало, тому кількість мешканців архіпелагу не перевищувала 22 тис. осіб. Часи сокі-дзьомон стали, фактично, перехідним етапом від палеомезолітичної Японії до неолітичної, про початок якої свідчать зміни у технології обробки кам’яних знарядь праці.

Суттєвих змін зазнала Японія за часів давнього дзьомо-ну (5000—3500 рр. до н. е.), коли на Землі досягло максимуму загально планетарне потепління, а рівень Світового океану значно перевищив сучасні параметри, що спричинило грандіозні зміни у береговій лінії. Тисячі квадратних кілометрів острівної поверхні були затоплені, океан "просунувся" на 30—50 км углиб архіпелагу, буквально притиснувши людину до води. Це призвело до значних змін у житті дзьомонців. Щоправда, від полювання давні праяпонці не відмовилися: у шарах давньодзьомонських стоянок знаходять кістяки оленів, кабанів, білок, навіть гірських сибірських левів (пізніше вимерли), проте кількість цих кістяків украй незначна порівняно зі скелетами морських ссавців (тюлень, бурий дельфін, морський лев тощо), завалами рибних кісток (лящ, окунь, тунець, макрель, камбала тощо), а також цілими пагорбами залишків від понад 350 видів молюсків. Не дивно, що археологи назвали часи дзанкі-дзьомон "неолітом черепашкових куп", які стали справжніми кухонними смітниками тогочасних аборигенів. Загалом у Японії знайдено й досліджено майже 2500 таких куп, причому деякі з них розташовані на відстані десятків кілометрів від нинішнього морського узбережжя, що свідчить про колосальну зміну берегової лінії у V—IV тис. до н. е. Отож основним годувальником людини на етапі давнього дзьомону стало море.

Остров’яни навчилися виробляти плоти й видовбувати човни, розробили й удосконалили технологію морського мисливства та рибальства (цим займалися чоловіки). Почалося масове виробництво гарпунів, сіток і рибальських гачків, а жінки й діти крім їстівних плодів збирали також молюски та їстівні водорості. Структурна перебудова економіки дала змогу праяпонцям вирішити болючу продовольчу проблему і навіть зайнятися удосконаленням ремісничого сектора господарства, про що свідчить поява у побуті давніх дзьомонців примітивних глиняних горщиків. Свідченням напруженого духовного життя давніх японців було зародження перших поховальних ритуалів, що відбувалися навколо куп мушель: померлих заривали в скорчених позах у шар мушель, посипаючи труп червоною вохрою.

Населення архіпелагу збільшилося до 100—110 тис. чол. Та "процвітання" давнього дзьомону тривало недовго. В середині IV тис. до н. е. привласнююча економіка остаточно вичерпала свої можливості. Людина полювала на тварин у небі, на землі та в морі, збирала пташині яйця, молюсків і будь-які їстівні рослини, ловила рибу й голкошкірих. Отже, дика природа островів дала праяпонцям уже все, що могла, і в умовах подальшого збільшення населення рівень споживання спочатку стабілізувався, а потім почав невпинно падати. Сприяло цьому також певне похолодання і відповідне зниження рівня океану. В умовах скорочення морських рибальських промислів остров’яни стали більше рибалити в озерах і ріках, але це не припинило погіршення харчового раціону, а мисливство, як основа економіки, дискредитувало себе ще за часів мезоліту. Серед остров’ян траплялися навіть випадки канібалізму.

Драматична загроза нових голодоморів змусила людей шукати кардинально нові шляхи для вирішення харчової проблеми. Ситуація змінилася на краще з появою відтворюючих галузей економіки (рільництва й скотарства), зародження яких в Японії припало на етап середнього дзьомону (3500—2400 рр. до н. е.). Першими примітивно домести-кованими рослинами стали запозичені з Меланезії ямс, таро та лілійна бульба: їх почали культивувати вже з другої половини IV тис. до н. е. Результативність нового методу виробництва продуктів споживання швидко зростала, і вже за кілька століть на острові Хонсю з’явилися технології вирубно-вогневого та перелогового рільництва, а на відвойованих у лісів землях почали вирощувати жолудеві, фундук і горіх, їстівні каштани, дикий виноград і навіть деякі різновиди грибів. Отже "неолітична революція" набула в Японії, нарешті, класичних ознак.

Навіть скромні успіхи середньодзьомонських землеробів дали небачені результати. Попри незмінність навколишнього природного середовища у 2,5 раза збільшилося населення країни, поліпшилося його матеріальне становище, ускладнилося інтелектуальне життя. Праяпонці навчилися будувати великі складові кораблі, якими могли діставатися до материка, знову поновився культурно-технологічний обмін між Японією і континентом (перерваний після утворення островів, унаслідок водної ізоляції). Динамічніше розвивалося духовне життя, що засвідчує поява у дзьомонців невідомих раніше фалічних символів та звичаю підпилювання зубів.

Майже тисячу років примітивне бульбове землеробство залишалося базою острівної економіки, але на зламі XXV—XXIV ст. до н. е. архіпелаг зазнав нових природних катаклізмів. Унаслідок чергових глобальних кліматичних змін планетарного масштабу південна течія Куросіо втратила свої колишні теплові ресурси і в навколо японських тихоокеанських водах запанувала крижана течія Оясіо. Клімат на островах став значно прохолоднішим, а тривалі холодні дощі остаточно звели нанівець переваги раннього землеробства перед збиральництвом. Чергова продовольча криза тривала з 2400 до 1000 рр. до н. е. й дістала в історіографії назву нового дзьомону. Криза торкнулася передусім раннього плодово-бульбового землеробства, можливості якого у розв’язанні "продовольчої проблеми" в умовах значно холоднішого і вологішого клімату різко звузилися. Відповіддю на новий "виклик" природи став заключний акорд "неолітичної революції" — поява злакового рільництва і розгорнутого керамічного виробництва. Почався завершальний етап історії неолітичної Японії — пізній дзьомон.

Перші спроби перейти від бульбового до зернового рільництва датуються в Японії серединою III тис. до н. е., проте реальні результати вони дали лише на межі

II—І тис. до н. е., коли на засадах вирубно-вогневого землеробства остров’яни почали масово вирощувати гречку, просо, гарбуз, горох. Намагалися пізні дзьомонці культивувати й напівдикий рис, однак без налагодженої іригаційної системи (запозиченої пізніше у Кореї та Китаю) раннє японське рисівництво зазнало краху.

Зернові культури вимагали кращого догляду, мали меншу абсолютну врожайність, швидко виснажували землі й для збереження врожайності потребували застосування елементів сівозміни. Та попри агротехнічну вибагливість злаки, боби й гарбузи мали низку безперечних переваг: їхні плоди легко було збирати й зберігати, а для повного визрівання в умовах прохолодного й вологого клімату їм вистачало 8—10 тижнів. Це вирішило подальшу долю японського сільського господарства, а отже й самої острівної цивілізації. Поява в раціоні людини зернових культур активізувала розвиток гончарного виробництва, бо для вживання в їжу круп їх треба варити — інакше вони стирають не дуже міцні людські зуби. У виробництві кераміки почали застосовувати гончарний круг, удосконалювалися форма і якість виробів, їхню поверхню стали прикрашати вже відомим шнуровим орнаментом. Поряд із побутовим застосуванням гончарні вироби використовували у культовій справі: почалося виробництво знаменитих догу — глиняних антропоморфних фігурок з гіпертрофованими жіночими ознаками, в яких науковці вбачають уособлення ідеї родючості. Значно ускладнився поховальний ритуал. Тепер разом із небіжчиком до могили клали предмети побуту і вже згадані догу, що свідчить про кардинальну еволюцію релігійних уявлень праяпонців. Іноді в таких похованнях трапляються кістяки з поламаними чи деформованими кінцівками, що свідчить або про сакральний жах людини перед покійником, або є наслідком кривавих міжплемінних сутичок за землю й жінок. Нерідко у небіжчиків ще й виривали зуби, з яких, можливо, робили амулети.