Розділ «АРАВІЯ»

Стан джерельної бази

Аравія лежить на стику трьох континентів — Європи, Азії та Африки. Все ж, на відміну від Східного Середземномор’я, прохідним двором Передньої Азії вона не стала. Особливо це стосується Південної Аравії, де утворилися найбільші аравійські держави, адже від прадавніх вогнищ старосхідної культури вона була, певною мірою, відгороджена пустелею та недоступними горами. Тому не дивно, що про аравійську цивілізацію в історичній пам’яті збереглося небагато інформації.

Джерела з історії Стародавньої Аравії поділяються на чотири основні групи: матеріали епіграфіки, речові пам’ятки, писемні згадки інших народів Стародавнього Сходу, повідомлення Біблії та античних авторів.

Аравійці, як і стародавні єгиптяни, любили писати. Писали в них старі й малі, писали на чому завгодно: на камені, на дерев’яних дощечках, на глині, на скелях (графіті), на бронзі тощо. Збереглося понад 5 тис. пам’яток їхньої епіграфіки, здебільшого з Південної Аравії, а також з Єгипту, Ефіопії, Месопотамії, Палестини, о-ва Делос. Це, переважно, описи політичних подій, стародавні закони, написи-посвяти, написи на гробницях, ділові акти тощо. Відсутні серед них лише релігійно-міфологічні тексти, тому реконструкцію духовного життя далеких пращурів сучасних єменців доводиться здійснювати на основі самих лише імен та епітетів богів і відповідних скульптурних та рельєфних зображень. Датування аравійської епіграфіки проблематичне. Одні вчені відносять її до кінця II — початку І тис. до н. е., інші — до VIII чи, навіть, V ст. до н. е.

Непоодинокі, хоча й не особливо інформативні, згадки про Стародавню Аравію знаходимо в Біблії, у працях Геродота, Діодора, Страбона, Феофраста та деяких інших античних і ранньовізантійських авторів. Повідомлення про природно-географічні умови на півострові, про караванні й морські шляхи в Аравії, про тамтешні міста та порти, про звичаї і традиції населення є в "Періплах" — описах плавань персів, греків, римлян Червоним морем, Перською затокою та водами океану в пошуках шляхів до Індії.

Археологія особливої уваги Аравії не приділила, однак дещо відхилила завісу над її давнім минулим. Найбільше значення для археологічного дослідження Стародавньої Аравії мали розкопки Маріба — основного міста Сабейського царства, величних руїн Марібської греблі і того, що залишилося від Тімни — столиці Катабану. На півночі Аравії археологи цікавилися Петрою — столицею Набатейської держави.

Природнокліматичні умови

Населення

В Аравії виявлено низку палеолітичних стоянок. Отож вона

була зоною антропогенезу. Проте не пізніше XX тис. до н. е. клімат там став таким спекотним, що люди надовго полишили півострів. Лише з

VIII тис. до н. е., коли тамтешня природа знову змінила гнів на милість, люди заходилися обживати спершу прибережну смугу півострова, а згодом й центральні та південні Його регіони.

Не пізніше V тис. до н. е. уздовж східного узбережжя півострова спершу поселилися носії убещської культури (протошумерської? шумерської?), а згодом — і культури Джемдет-Наср (шумерської). Деякі історики припускають, що на східному узбережжі Аравії лежали згадувані в шумерських текстах країни Маган і Мелухха, а на південному — облюбована стародавніми єгиптянами країна Пунт. Десь наприкінці III — на початку II тис. до н. е. південну смугу півострова почали обживати семіти. Захожий люд селився окремими племенами чи родовими групами, започаткувавши ізольовані вогнища культури: Сабейське, Катабанське, Хадрамаутське та Маїнсське. Впродовж тривалого часу в Південній Аравії співіснували щонайменше чотири особливі семітські мови. В північно-західній частині півострова у II тис. до н. е. проживало семітське плем’я медіанітян.

Греки та римляни називали мешканців Аравії "арабами", тобто жителями пустині. З часів пророка Мухаммеда (VII ст. н. е.) так називали себе вже й самі аравійці, котрі, за оцінкою Страбона, "не були особливо хоробрими воїнами, а були скоріше торговцями й купцями...".

Віхи історії

Соціально-економічний розвиток

Політичний устрій

Південноаравійські племінні союзи поставали на початку І тис. - до н. е. примітивними державами: Маїн, Саба, Катабан, Аусан, Хадрамаут. В них не відбулося радикальної ломки родоплемінних політичних інститутів, які пристосувалися до нових умов класового суспільства.

З особливостями політичного устрою цих держав познайомимося на прикладі Сабейського царства. Суспільство "золотої Саби" складалося з шести "племен", троє з яких були привілейованими, а решта — підлеглими. Племенами керували кабіри — вожді (представники знатного роду). Кабіри утворювали колегіальний орган управління. В "племенах", можливо, існували й ради старійшин. Важливими посадовими особами були епоніми, які виконували жрецькі обов’язки, здійснювали астрономічні, астрологічні та календарні спостереження. За роками їхнього перебування на посаді велося офіційне датування, літочислення. Епонімів обирали з представників знатних родів привілейованих "племен" на кількарічний строк. Верховна виконавча влада перебувала в руках мукаррібів, посада яких була спадковою. У мирний час мукарріби займалися господарськими проблемами, виконували сакральні функції (організовували жертвоприношення, ритуальні трапези тощо), видавали державні закони й укази тощо, а у воєнний — нерідко керували ополченням і на певний строк діставали царський титул (малік). Влада мукаррібів зростала, й фактично переросла наприкінці І тис. до н. е. в царську.

Найвища державна влада в Сабейському царстві належала раді старійшин, до якої входили мукарріби та. представники усіх шести сабейських "племен" (при цьому підлеглі "племена" задовольнялися півнормовим представництвом). Рада старійшин виконувала сакральні, законодавчі, судові та адміністративно-господарські функції.