Розділ «РЕЛІГІЇ»

Культурно-релігійний феномен Стародавньої Індії склався до середини І тис. до н. е. шляхом синтезу "арійського" та місцевих, протодравідійського й протомундівського культурно-релігійних субстратів. Пізніше духовний світ населення "країни тисячі чудес" зазнав відчутних зовнішніх впливів (елліністичного, мусульманського), проте ніколи не втрачав своєї етнічної основи, не переставав бути індійським. Це перша його важлива особливість. Друга полягає в тому, що світогляд індійців формувався в умовах безпрецедентного етнокультурного розмаїття в самій країні. Увібравши в себе безліч місцевих культурно-релігійних традицій, духовна культура Стародавньої Індії постала не як арифметична сума цих традицій, а як цілісний духовний феномен, у якому кожна окрема етнокультура становила органічну частину єдиної загально-індійської культури.

Внесок стародавніх індійців у скарбницю світової культури неможливо переоцінити. Культура Стародавньої Індії суттєво вплинула на /духовний розвиток народів Ірану, Середньої Азії, Тибету, Цейлону, Камбоджі, Сіаму, Індонезії. Чимало її досягнень запозичили також європейці, на яких особливе враження завжди справляла релігійно-філософська думка Стародавньої Індії.

Релігія Вед

Реформаційні віровчення середини І тис. до н. е

Відразу зазначимо, що поява реформаційних віровчень, краще пристосованих до нових суспільних умов, аніж релігія Вед, не підписала смертний вирок брахманізму. Брахманізм, чимало ідей та сюжетів якого нові віровчення запозичили, і надалі утримував у своїх рамках духовне та світське життя маси населення, причому його вплив зберігся в Індії дотепер (сьогодні кожен письменний індієць знає напам’ять усі 1028 гімнів "Рігведи"). Майже не зменшився й колишній престиж брахманів. Ці творці й охоронці ведійської літератури забезпечували міжетнічний мир і злагоду, зберегли сам принцип станово-кастового поділу населення, який, за словами С. Ф. Ольденбурга, "на перший погляд, розчленовував, однак насправді виконував і об’єднавчу місію, бо він не рахувався ні з племенем, ні з державою, створюючи щось міцніше, ніж умовні кордони племені чи країни".

Зміни в духовному кліматі Індії започаткувала поява літератури упанішад ("сидіти біля вчителя"). Упанішади завершують ведійську літературу, тому їх ще називають ведантою — "кінцем Вед". Традиція налічує 108 упанішад, найдавніша з яких, "Бріхадараньяка-упанішада", датується VIII—VII ст. до н. е.

В науці упанішади характеризуються по-різному. Одні дослідники вбачають у них принципово нові релігійно-філософські вчення, інші органічно пов’язують їх з усім попереднім розвитком індійської релігійно-філософської думки. Однак у будь-якому разі упанішади виробили більш цілісну світоглядну систему, аніж Веди. "Якщо автори рігведійських гімнів були насамперед співаками й поетами, то автори упанішад — це вже філософи й мудреці".

Упанішади поставили під сумнів твердження брахманів, буцімто лише жерцям доступна "вища істина", висловили впевненість, що наставником у релігійному житті може бути навіть безрідний, аби він лише мав відповідну підготовку, допускали безгріховність порушення станово-кастових обмежень та заборон. Саму варнову систему вони не відкидали, проте пов’язували належність особи до тієї чи іншої варни не з її походженням, а з моральністю та професією.

Упанішади породили (чи відродили) віру в переселення душ — сансару. Згідно з цією релігійною ідеєю, Всесвіт — це сансара, "колесо життя", тобто нескінченний цикл народжень і смертей, у якому смерть є переселенням душі в іншу матеріальну субстанцію. Долю кожної душі в її новому народженні визначає карма — сукупність вчинків, слів, помислів у кожному з попередніх життів. Відповідно до непорушного закону карми, якому підлягає все, що живе в сансарі (тобто навіть боги), душа праведника відроджується в представникові тієї самої, а то й вищої касти, душа ж грішника — в якійсь нікчемній істоті.

Карму образно порівнюють із річкою: "Життя річки підтримується тисячами струмків (бажань), що несуть водночас і чисті води (добрі діла), і нечистоти (лихі вчинки). Відринаючи нечистоти чи, навпаки, вбираючи їх, річка може змінити й свою майбутню карму (проте не теперішню) і в наступному існуванні стати прозорим гірським струмком чи смердючою канавою, річища яких знову ж будуть наперед визначені кармою...".

Витончене вчення про сансару і карму виправдовувало соціальну нерівність, перекладало провину за існування соціальної несправедливості на тих, хто став її жертвою, а тому підтримувало в країні соціальний мир і стабільність. Мовляв, якщо комусь доводиться сповна пити гірку чашу, то в цьому винен він сам, бо не заслужив собі кращої долі в попередніх життях.

Упанішади подарували людям омріяну надію на "самоспасіння", виразили (в теологічній формі) прагнення людини самостійно визначати свою долю. Вже тому вони мали колосальний вплив на світогляд і поведінку індійців. Проте упанішади не давали вичерпної відповіді на запити людини, яка у своїх духовних шуканнях прагнула не лише виявити причину зла у світі, а й віднайти шляхи його подолання. Тому в середині І тис. до н. е. в країні з’явилися й інші реформаційні вчення, які на свій лад розв’язували це завдання. Одне з них, Йога, пропонувало як вихід злиття індивідуальної душі з Абсолютом. Вирватись з проклятої сансари, розчинитись у природі можна, згідно з Йогою, шляхом спеціальних фізичних і психологічних вправ, містичного екстазу, трансу, завдяки яким людина перестає сприймати довколишній світ. На фунті Йоги виник і дуже поширився в VII—VI ст. до н. е. знаменитий індійський аскетизм — наслідок глибоких змін у суспільстві. "Стародавні племінні об’єднання розпадались,— зазначив англійський індолог А. Бешем,— зникло почуття взаємної опори, згуртованості, притаманне родові. Людина опинилася наодинці із зовнішнім світом, вона вже не відчувала підтримки з боку одноплемінників... Почуття страху й невпевненості заполонило серця людей", кидаючи їх в обійми містики та аскетизму. Багатьох аскетизм приваблював новими знаннями, які він давав людині. Не випадково індійці вважали, що подвижництво наділяє кожного особливою мудрістю й магічною силою, а в їхній міфології аскетами ставали навіть демони — щоб бути сильнішими й мудрішими за богів.

Джайнізм

Містичні ідеї подвижництва набули класичної довершеності в

джайністському віровченні, яке вважають перехідним містком від веданти до буддизму. Його засновником традиційно вважають царевича Вардхаману, названого Махавірою ("Великим героєм") та Джіною ("Переможцем"). Якщо Джіна (його ім’ям назване віровчення — джайнізм) особа історична, то жив він приблизно в VI—V ст. до н. е. Традиція запевняє, що Джіна у 28-річному віці залишив батьківський дім і 12 років був пустельником. Якраз у пущі він і збагнув, як можна "спастися", після чого став мандрівним проповідником-аскетом.

Джайністський канон — "Сіддханта" (чи "Агама") — складається із 45 книг, автором найважливіших з яких, за переказами, був сам Джіна. Канон спочатку передавався в усній формі і вперше був записаний наприкінці І тис. до н. е. на пракритах (коментарі до нього — також на санскриті), а остаточно відредагований уже в середині І тис. н. е.

Джайнізм вважає мирське життя неминучим злом, перемогти яке, досягти вічного блаженства можна триєдиним шляхом: беззастережною вірою у Джіну, знанням його догм та неухильним виконанням установлених ним правил. Ця релігійно-філософська система вважала все суще в природі одухотвореним й рішуче пропагувала ідею ахімси — не пошкодження живих істот, причому нерідко доводила її до абсурду, забороняючи ченцям брати в руки зброю, займатися не лише тваринництвом, а й землеробством (мовляв, лопатою можна розрубати черв’яка). Щоб не вкоротити віку навіть кузьці, джайни пили воду через спеціальне ситечко, прикривали рот марлею, замітали перед собою шлях мітелкою, не милися, не чистили зуби, не розпалювали вночі багаття, не їли сирих овочів і фруктів тощо.

Ахімсу сповідували також буддисти та індуси. Завдяки їй Індія вирізнялася високою екологічною культурою. В цьому відношенні релігійно-міфологічні уявлення індійців вигідно відрізнялися від християнського віровчення, яке проголосило людину царем природи і цим теологічно обгрунтувало безцеремонне й жорстоке ставлення європейців до живого світу.

Культ ахімси виник, на думку вчених, як протест населення проти кривавих ведійських жертвоприношень — яджи. "Наскільки безповоротно (релігійна) реформа VI ст. до н. е. поклала край цим жертвоприношенням,— зазначав індійський історик Д. Косамбі,— можна судити з того, що індуїзм донині категорично забороняє вбивати велику рогату худобу й споживати яловичину, хоч у наші дні ця заборона безглузда і навіть жорстока щодо самих тварин у країні, де обмаль пасовиськ".