Як одну з най гостріших проблем в українській економіці можна виділити проблему формування й ефективного функціонування корпоративного сектора. Не варто доводити народногосподарську важливість, специфіку і складність керування підприємствами після їхнього роздержавлення, потрібно тільки згадати, скільки нормативних актів (Законів України, указів Президента і постанов Кабінету Міністрів України) було прийнято і скільки спеціальних державних заснувань вищої виконавчої вертикалі створено (Фонд державного майна України, Державна комісія з цінних паперів і фондового ринку, Національне агентство України по управлінню державними корпоративними правами, що уже розформоване), щоб проводити відповідну державну економічну політику. Однак результати аналізу всього комплексу проведених у державі і безпосередньо на самих корпоратизованих підприємствах заходів свідчать про слабкий суспільно-економічний ефект.
Однією з причин, що гальмують становлення нормативно-правової бази корпоративних відношень, є неглибоке розуміння проблеми формування і функціонування корпоративного сектора державними керівниками, що прямо або опосередковано впливають на створення державної економічної політики в цій області. Мається на увазі, що навіть ключові задачі корпоративного управління незалежно від використовуваного теоретичного інструмента трактуються вченими-теоретиками по-різному. Як правило, частіше усього корпоративне управління розуміють як захист від ненормованих дій (неефективної діяльності) найманих менеджерів. Розходження знаходиться в типах і глибині корпоративних відношень тих або інших категоріях потенційних учасників.
Деякі зарубіжні вчені вважають, що в такому вигляді українські акціонерні товариства (їх правова модель) в основному відповідають потребам малого і середнього бізнесу країн Європи. Щоб українські корпорації за своїми масштабами відносились до корпорацій міжнародного класу, слід значно підвищити концентрацію капіталу, що можна досягти лише при дійсній корпоративній структурі.
У вузькому розумінні корпоративне управління полягає в забезпеченні діяльності менеджерів щодо управління підприємством в інтересах власників-акціонерів. Деякі вчені розглядають корпоративне управління як шлях і способи, за допомогою яких усім зовнішнім інвесторам (власникам акцій і кредиторам корпорації) гарантовані прибутки на їх інвестиції. Деякі дослідники трактують корпоративне управління як захист і врахування інтересів фінансових і нефінансових інвесторів, що вносять свій внесок у діяльність корпорації (концепція співзасновників). До фінансових інвесторів частіше усього відносять працівників (що володіють специфічним досвідом саме для даної корпорації), постачальників (що придбали специфічне устаткування для корпорації), місцеві органи влади (що забезпечили інфраструктуру і фіскальну політику, які відповідають інтересам корпорації).
Ступінь охоплення потенційних "об'єктів захисту" корпоративним управлінням визначається економічними, правовими, історичними й етичними тенденціями в конкретному товаристві. Водночас використання різних теоретичних підходів до проблеми корпоративного управління дозволяє більш повно оцінити окремі аспекти, з огляду на особливості перехідної економіки.
Підхід до корпоративного управління з позиції дослідження підприємства як господарського товариства дає широкий діапазон для практичних висновків, дійсних в умовах перехідної економіки. Відсутність розвинутої системи, що відповідає культурі і чіткому стандартами механізму виконання контрактів як каналів передачі "ряду повноважень" (прав власності), обумовлює масові порушення прав акціонерів, розвиток неринкових відношень економічних агентів, корупцію.
Конфлікт між менеджерами й акціонерами-аутсайдерами набуває гострий характер. Менеджери прямо або через посередників виступають я к інсайдери і як аутсайдери корпорації (мається на увазі всі можливі трактування даних термінів). У науковій літературі визначення термінів "інсайдер" і "аутсайдер" є різноманітним:
• o як внутрішні - працівники, менеджери і зовнішні - банки, фонди і інші корпорації;
• o із погляду глибини корпоративних прав - у холдингах або в перехресній схемі володіння;
• o з погляду ступеня концентрації власності: інсайдери - великі ("контролюючі") акціонери, аутсайдери - дрібні, портфельні акціонери;
• o як внутрішні виконавці і незалежні керівники в складі унітарного або дворівневого органа керування. Деякі дослідники відносять до інсайдерів усіх членів ради директорів, колегіального виконавчого органа товариства, осіб, що реалізують функції єдиного виконавчого органа товариства, а також акціонерів, що мають можливість визначати рішення, яке приймається товариством.
У цілому, незважаючи на поступову концентрацію власності і збільшення частки зовнішніх акціонерів у капіталі акціонерних товариств, вплив цих акціонерів на керування є неадекватним їхній частці в статутному фонді товариства. Найбільш важлива проблема - це проблема, що стосується активності й узгодження інтересів різних груп учасників корпоративних відношень: якщо керівництво підприємств і частина зовнішніх інвесторів намагаються зайняти активну позицію в рішенні стратегічних питань розвитку, то держава і працівники підприємств займають пасивну позицію.
Звідси виникає проблема концентрації корпоративної власності й економічної ефективності діяльності корпорації: якщо відбувається процес концентрації власності, то формується відносно прозора система корпоративного управління. Найбільш принциповим тут є питання про значення концентрації власності для підвищення ефективності діяльності корпорації і корпоративного управління в постприватизаційний період. Часто саме концентрація власності (концентрований контроль) у різних формах виступає як основний економічний механізм корпоративного контролю, що формує базу для реального впливу інвесторів, що підсилює правовий захист.
На сьогодні для України характерно те, що коли розмита система корпоративного контролю концентрується, то підприємство втрачає навіть середньострокові орієнтири розвитку і залишається без інвесторів. При такій "аморфній" системі навіть із реальною концентрацією контролю в будь-якого суб'єкта зникає як відповідальність за стан справ корпорації, так і контроль із боку акціонерів за "відповідальними особами". Отже, важливе значення має конкретність питання про ефективного (відповідального) власника.
У США проведене дослідження ефективності правових систем 49 країн світу з погляду захисту інтересів. Автори прийшли до висновку, що концентрація власності є реакцією на слабкий правовий захист інвесторів у рамках національної моделі управління. Високий рівень концентрації капіталу є свідченням слабко розвинутого ринку капіталів. Як показали результати проведеного дослідження, це пов'язано з тим, що слабкий правовий захист дрібних інвесторів не дозволяє компаніям мобілізувати необхідні ресурси. При "розмитості" прав власності паралізується інвестицій на активність: чим краще визначені і захищені права власності, тим менше ризик на ринку капіталів.
Дані висновки дуже актуальні для України. Можна припустити, що проблема притягнення інвестицій у корпоративний сектор не буде вирішена навіть після закінчення боротьби за контроль у нових корпораціях. Концентрація володіння може розцінюватися як спосіб адаптації нового власника, але не дає гарантій новим потенційним інвесторам в умовах не стабільної системи права власності і слабкого правового регулювання. Це означає, що розвиток корпоративного сектора в Україні й інших країнах із перехідною економікою буде зв'язаний з постійним удосконаленням механізму захисту інвесторів і системи виконавчого права.
Найбільшою проблемою в постприватизаційний період для нових власників в умовах економічної кризи є відсутність державної підтримки приватизованих підприємств, а також можливості реструктуризації боргів. Не створено таких умов, щоб власники мали можливість закріпити придбану власність у процесі ефективної господарської діяльності. Однак деякі акціонерні товариства використовують інвестиції неефективно, зокрема засоби, призначені для модернізації виробництва і поповнення обігових коштів, направляють на погашення боргів.
Ефективне керування АТ вимагає тісного співробітництва між акціонерами, що керують органами товариства (правлінням, наглядацькою радою, ревізійною комісією) і владою на місцях.
Вищим органом керування АТ є загальні збори акціонерів. Великі акціонерні товариства, що нараховують по декількох тисяч акціонерів, що проживають у різних регіонах України і за межею, не мають можливості часто проводити загальні збори, однак не рідше разу в рік їх все ж варто скликати - така норма закону. Іноді власники вагомих пакетів акцій не реєструються при проведенні зборів, мотивуючи це тим, що рішення, що можуть бути прийняті, суперечать їхнім інтересам. Внаслідок цього збори можуть не відбутися через відсутність необхідного кворуму. Для забезпечення чіткого проведення загальних зборів доцільно, щоб власники великих пакетів акцій, представники органів місцевої влади і відповідних державних органів (при наявності державного пакета акцій) досягли компромісу, з огляду на права й інтереси інших акціонерів.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Організація бізнесу» автора Скібіцький О.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Дотримання співвідношення корпоративних прав та інтересів різних груп акціонерів-інвесторів“ на сторінці 1. Приємного читання.
