Лікознавство ще в глибоку давнину перебувало у тісному зв'язку з філософією, природознавством і загальною культурою людства. Первісними причинами розвитку фармакології були інстинкти самозбереження людини, які дозволили в тяжких муках емпіричної практики виробити вміння встановлювати зв'язок між випадково використаними речовинами і користю від них. Згодом люди почали аналізувати дію ліків і, нарешті, в наш час стали керувати діяльністю організму за допомогою лікарських засобів.
Найдавнішим джерелом вивчення лікознавства є Аюрведа – священна книга індусів. В Аюрведі проаналізовано понад 1000 лікарських рослин та засобів тваринного походження.
Видатні лікарі минулого, філософи узагальнювали народний досвід і створювали науку про лікарські рослини, про їх застосування в медицині. Першим зробив спробу систематизувати розрізнені відомості про лікарські рослини видатний лікар і мислитель стародавньої Греції – Гіппократ (460- 377 роки до н. е.). Гіппократ прагнув звільнити медицину від баласту повір'їв. Взявши за основу свій досвід і спостереження за станом хворого біля його ліжка, він написав книгу про хвороби і приготування ліків. Гіппократ одержав загальне визнання і був названий "батьком медицини”. Послідовником Гіппократа став римський вчений Клавдій Гален. Його праці з фармації вважаються вершиною античної післягіппократової медицини. Гален удосконалив і розробив способи одержання лікарських препаратів з рослин, які дійшли до наших днів під назвою "галенові засоби”.
У середні віки на розвиток лікознавства значно вплинула арабська культура, яка була відображена у багатотомних працях Аві"ценни (Абу Алі Ібн- Сіна, 980-1037), таджика за національністю. Авіценна одержав всебічну природничу і філософську освіту. Джерелом знань Авіценна вважав дослід, спостереження, порівняння. Він безкоштовно лікував хворих і досліджував на людях дію засобів народної медицини, ліків китайського і індійського походження, а також препаратів, одержаних хімічним шляхом. Авіценна запозичив позитивне з вчення Гіппократа і його послідовника Галена. Його праці були джерелом знань у країнах Заходу, являли собою енциклопедію про здоров'я, ліки і хвороби, а за кількістю видань успішно конкурували з Біблією (видавалися більше 40 разів, навіть у XVI столітті більше 20 разів). Праці Авіценни в галузі фармакології, фармації є найбільш повним і осмисленим переказом усього попереднього досвіду в медицині. Вчений запропонував класифікацію лікарських засобів, яка в своїх загальних рисах схожа на сучасну. Спочатку він розподілив ліки за хворобами, потім за дією (послаблюючі, сечогінні та ін.). Складні ліки Авіценна включив у фармакопею, що стала попередником державних фармакопей європейських країн, які розпочали складати в XVII-XVIH ст. У працях Авіценни описано 764 лікарські засоби.
У середні віка зусилля вчених були спрямовані на розширення асортименту лікарської сировини, способів її обробки, на складання комбінованих засобів. Із стародавніх і середніх віків у наукову медицину прийшли, головним чином, лікарська сировина і рослини (опій, іпекакуана, хінна кора, камфора, блекота, рицинова олія, смоли), окиси металів, солі і попіл рослин.
Реформи Петра І в усіх сферах життя вивели медицину Росії на одне з перших місць у світі. Було заборонено торгівлю ліками на ринках.
У 1755 році був відкритий Московський університет і при ньому організовано медичний факультет, де розпочалося викладання "лекарственного веществославия” – комплексного предмета, що включав фармацію, рецептуру, фармакологію, токсикологію, фармакотерапію, вчення про мінеральні води. Відкриття Петербурзької медико-хірургічної академії (1799), Віденського (1803), Казанського (1804) і Харківського (1805) університетів сприяло розвитку фармакології і фармації.
У першій чверті XIX століття розпочав наукову діяльність видатний вчений фармакології і фармації А. М. Нелюбій (1785-1858). Будучи енциклопедично освіченим вченим, А. М. Нелюбій уявляв фармакологію як систему точних знань, що грунтується на вивченні хімічних і фізичних властивостей лікарських засобів, методів синтезу, приготування лікарських форм і дії ліків у залежності від стану організму. У 1827 р. він видав “Керівництво з фармакології”, яке витримало п'ять видань. Вперше застосував змішану фармакологічну класифікацію лікарських засобів, яка в основному використовується і зараз в усьому світі. А. М. Нелюбій був основоположником хіміко- фармацевтичного напрямку у фармакології, суть якого полягає у вивченні фармакологічної дії різних засобів у залежності від їх хімічної будови, способу приготування ліків. Праці А. М. Нелюбіна започаткували розвиток фармакології як науки про фармакокінетику і фармакодинаміку (дію ліків).
Становленню експериментальної фармакології сприяли успіхи фармацевтичної хімії, представники якої на початку XIX ст. розробили методи виділення індивідуальних речовин з лікарських рослин. У середині XIX ст. були виділені з рослин і увійшли в медицину відомі зі стародавнього періоду її розвитку алкалоїди: морфін (1806); аметин (1817); кофеїн (1819); хінін (1820); атропін (1833). Виділені алкалоїди мали таку ж лікувальну дію, як і відповідні рослини. Тому в мисленні фармацевтів і лікарів сформувалися уявлення про діючі речовини, які знаходяться в сировині. Ці відкриття дозволили фармакологам вивчати механізм дії чистих речовин.
Засновником гомеопатії (homois – подібний; pathos – хвороба) вважається німецький лікар Самуіл Ганеман (1755-1843). У 1810 р. він опублікував своє вчення, назване ним гомеопатією. Гомеопатія базувалася на таких основних положеннях:
• 1. Закон подібності – подібне слід лікувати подібним. Наприклад, головний біль мав лікуватися ліками, які самі викликають головний біль.
• 2. Для встановлення дії ліків потрібно дослідити їх дію у великих дозах на здорових людях і враховувати при цьому тільки відчуття хворого.
• 3. Використовувати подібні ліки необхідно в надзвичайно малих дозах, оскільки при такому їх застосуванні у більшій мірі визволяється лікувальна сила, що в них міститься.
Сучасні гомеопати використовують методи дослідження наукової медицини й приймають малі, але достатні дози ліків порядку 1:10-18 -1:10-10.
З 1890 до 18% pp. кафедрою фармакології Військово-медичної академії керував великий російський вчений І. П. Павлов (1849-1936). який значно вплинув на розвиток фізіологічного мислення у фармакології нервової, серцево-судинної та системи травлення. Пізніше у фізіологічних лабораторіях академіка І. П. Павлова в 1910-1936 pp. методом умовних рефлексів уперше було дано експериментальне обгрунтування дії на кору мозку бромідів, багатьох наркотичних і збуджуючих речовин, що поклало початок сучасній психофармакології.
Більше 100 років тому І. П. Павлов так писав про значення фармакотерапії: “... потрібно визнати, що перший за універсальністю прийом лікування с введення лікарських речовин у людський організм. Адже який би випадок не був. навіть акушерський, хірургічний, майже ніколи не обходиться без того, щоб разом зі спеціальними прийомами не були введені в організм лікарські речовини".
До кінця XIX ст. фармакологія на основі хімічного вивчення лікарських засобів і встановлення їх дії на тваринах стала точною наукою і заклала науковий фундамент під фармакотерапію.
Основоположником патологічної фармакології є видатний вчений і педагог М.П. Кравков. який завідував кафедрою фармакології Військово- медичної академії після І.П. Павлова. У 1905 р. був виданий ним підручник "Основи фармакологи" у двох частинах, який перевидавався 11 разів за життя і три рази після його смерті.
Учнем і послідовником М.П. Кравкова був проф. М.П. Ніколаєв. Продовжуючи розробку ідей свого вчителя, М.П. Ніколасв теоретично об грунтував і експериментально розробив патологічну фармакологію, яка рекомендувала проводити вивчення лікарських препаратів на тваринах з викликаними у них патологічними станами, моделюючими хвороби у людини.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Фармакологія на допомогу лікарю, провізору, студенту» автора Дроговоз С.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Основні етапи історії фармакології“ на сторінці 1. Приємного читання.
