«Блазнів ніколи не бракне, — озвався по-латинськи, — їх аж забагато на світі».
«Ти по-нашому вмієш?»
«Мало. З очей ваших читаю. Це краще, бо заки правда з ока до уст дійде, в брехню переміниться. Вам покійника не жаль, жаль блазня, який гетьмана смішив і вас при нім. Ви в ньому не бачили людини».
«Хто тобі це казав?»
«Ваші очі. Вони кажуть, що всі ми для вас і тільки для вас, а без вас, ми от що, — і сплюнув. — Ви й Христа загарбали для себе, а полишили чорта; пеклом полошите їх, буцім воно т а м гірше, ніж т у т. Куди!»
Войнаровський не перечив. Привик до того, щоб не противитися блазням. Вони й юродиві на те й живуть на світі, щоб людям правду говорити, бо чоловік все ж таки хоче хоч іноді почути правду. Цікаво. Люксембург бігав від свічки до свічки і ніби сам з собою балакав: «Рачок блазень, Рачок сміхун гетьманський, Рачок «перекривлена морда». А Рачок — це була душа, це був розум більший від не одного з вас, тільки не такий підлий. Віри дотримав, і не зраджував нікого. Зате й лежить, як на окопі собака, а Галаган і Ніс, як умруть, то їм з гармат та самопалів лущити будуть, а дзвони горлатимуть на цілий світ: «воли, корови, луги й діброви, пан-Галаган, пан-Галаган, бам-бам-бам». А Рачкові хіба польові дзвінки задзвонять, і трава за ним росою заплаче: «Прощай, Рачку-неборачку, замовк твій сміх і не почути нам жартів твоїх»… Цілий світ один гріх, один великий гріх».
«Що він таке балака?» — звернулася Ганна до Войнаровського.
«Жаль з нього говорить».
«Але що?»
«Правду. На жаль, Анночко, правду. Нарікаємо на світ і на долю, на кривду й неправду, а самі правду зневажаємо і топчемо ногами. Треба світ перевернути догори дном, щоб добре було».
Почув її теплу руку в своїй долоні: «Ходім, Андрію, страшно мені. Він дивився так, буцім ми йому кривду зробили».
«Ціле його життя це була одна велика кривда, Анно».
«Я його кривдити не хотіла, я не хочу кривдити нікого». «В тім то й біда, що навіть не хотячи робимо кривду». Скинула червону шовкову хустку з голови. «Накрий йому очі, Андрію!» Войнаровський накрив червоною китайкою голову вмерлого. Мручко грудками землі прикрив її по рогах, щоб вітер не здер. Люксембург далі ходив від свічки до свічки, як бездушний маятник. Ніч імлою, як серпанком, світ накривала. «Мені страшно, Андрію, ходім!»
27
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Мазепа. З-під Полтави до Бендер» автора Лепкий Богдан на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „26“ на сторінці 7. Приємного читання.