Розділ «18»

Орлик не спав. Він прямо забув спати. Снувався по таборі і завидував тим, що де-небудь і як-небудь притулившися до землі, хропіли. Щасливі!

Йому, хоч і стуляться повіки, так найлегший шорох розплющує їх. Будиться, надслухує, тривожить. І чим тихіше кругом, тим більший гамір у його голові. Хмарами думки налітають і, як ворони, б'ються: «Ти спиш?… Не смій… Для других сон, ти слухай і дивися… Втома? — На неї хай нарікають інші, не ти. Мусиш бути сильним, твердим, кожної хвилини до діла готовим… Кажеш, ти тільки чоловік?… Так пощо вискакував з гурта? Треба було остатися в родовім кублі ошмянської шляхти й жити, як вони. Треба було й далі писати своїх Альцидів й Гіппоменів, а не поривати очей на булаву. Хто вище стоїть, мусить дальше глядіти.»

«Я очей на булаву не поривав і не пориваю», — боронився Орлик. «Я її прийму, як конечність.»

«Ха-ха-ха!» — сміявся злобний голос. «Добра мені конечність. Всі гетьмани приймали її до рук, як конечність, і Мазепа, і Дорошенко, і Виговський, — усі. І кожний гадав, що докаже того, чого не доказали інші… І ти не що інше гадаєш.

Орлику, орлику! Високо літаєш, далеко буяєш, бе-ре-жись, щоб низько не сів.»

«Крила сторощу, а лету не знижу», — відповів, прокидаючись Орлик.

«Хрест, не булаву прийму, — знаю це.»

«І не боїшся?»

«Рішився.»

«Давно?»

«Заки до шведів перейшов.»

Сяють зорі, шумить широкий Бог, табор хропе.

Зимна долоня наближається до Орликових повік і затулює їх.

Між ним і світом виростає мур.

«Козаче, козаче, де твоя рушниця, де ласка, де твій спис?…» Хтось іде степами і плаче словами без сліз. Слова об мур вдаряють. Сиплеться пісок і летить каміння… — Орлик протирає очі.

Сяють зорі, шумить Бог, турецький торговець позіхає. Хриплий голос, як гадина,

сичить:

«Хто вибере тебе? Хто і де? На чиїй землі, на якім майдані, в якому храмі, на яке Євангеліє будеш ти присягати?»

«Скрізь земля мати, а батько Бог.»