Розділ «49»

Осіннім вітром від степів повіяло, запах в'ялої трави залітав у гетьманський намет.

«Душно мені. Впустіть трохи свіжого повітря! Не звідси, — від сходу!»

Мручко підняв шовком підбите полотно й показався табор: вози, коні, люди.

За табором десь далеко шумів Дністер. Висіло осіннє задумане небо, чисте, без однієї хмаринки, тільки птахи по ньому у вирій відлітали довгим сірим шнурком.

Втишилось гамірне літо, золотоволоса осінь стернями мандрувала, шовкову пряжу, срібне павутиння снуючи. Один жмуток із веретена зірвавсь і залетів у намет.

На білу подушку біля білого гетьманового обличчя впав.

Войнаровський хотів його забрати.

«Залиши, хай лежить! — промовив гетьман. — Бог зна, звідкіля прилетіло. Може, й від нас?»

Ганна обтулювала хворого, бо жалувався, що зимно йому. Ніг собі не чує. То знов у жар його кидало, просив, щоб розіпняла сорочку. Лікар з ліком прийшов, налив з плящини на ложку, та гетьман рукою відхилив ложку від себе: «Не треба!»

Орлик до нього приступив. «Прийміть, ваша милосте, поможе», — просив, кланяючись.

«Як умерлому кадило», — відповів гетьман і на устах його появилась гірко-весела усмішка.

Нараз зірвався і сів. «І чого ж ви так принишкли, як черці? Розказуйте щось цікаве. Де Мручко?»

«Я тут», — відповів сотник, стаючи в ногах постелі.

«І ти нині не той став. Чого? Що, зі мною погано? Бачите, птахи теж відлітають, так Бог велів. Не відмінити нам законів природи. Вони сильніші від нас. І нам би таких законів треба, сильних і невідмінних. Подбайте, щоб вони були.»

Голос його дрижав, ломився.

Всі бачили це й хотіли йти. «Може ваша милість заснуть?»

Знову ж ця усмішка на зболілих устах.

«Висплюся ще. Ніч така довга.»

Ніхто не зважувався починати балачку, хоч було про що. По таборі і по Бендерах всякі новини ходили. Та невже ж годилося бентежити хворого плітками? А нічого гідного сказати йому не вміли.