Розділ «50»

Дня 23 серпня старого стилю сумнопам'ятного Року Божого 1709 тьмаво сонце над Бендерами сходило.

Хоругов біля гетьманового намету не лопотіла з поранковим вітром, як звичайно, тільки зісунувшись по високій щоглі, повисла на подобу крил примученого орла.

І в шведському таборі жовто-блакитні прапори опустилися до половини щоглів.

Барабани чорними прикрито опонами і чорні перев'язки появились на раменах шведських старшин. Заборонено співи й голосні розмови. Циган з ведмедями і танцюристками циганками не допускали близько. Жалоба.

Козацький табір був, як тіло без душі.

Люди ставали гуртами й перешіптувались.

Не можна сказати, щоб смерть гетьмана постигла його несподівано, вона за ним ішла ще з-під Полтави, але людська річ умовляти в себе: ану ж воно якось… Може, ще, може… Козаки привикли до того, що гетьман не раз хворів і виздоровлював, потішали себе, що, може, й тепер покращає. Та ні! Гетьмана не стало…

Табір осиротів. І сирітство це відчував тим більше, що воно його на чужині постигло. Голови нема. Хто ним буде журитися? Хто про нього подбає? Більше ніж двадцять літ гетьман господарив, і ніяк було привикнути, що його нема в живих. Дня 23 серпня сумнопам'ятного 1709 року сонце на бендерських полях світило, та не гріло.

Войнаровський з Ганною Обидовською і Мручком біля покійники залишились. Орлик пішов сповістити короля.

Король мовчки прийняв до відома сумну вістку. «Щиро спочуваю з вами у вашому горі. Маю надію, що наслідник піде слідами свого попередника. Я пана Войнаровського дуже шаную. Прошу передати всім панам старшинам і всьому козацькому війську мій щирий жаль з приводу смерти пана гетьмана.»

Орлик подякував, вклонився і пішов.

«Я пана Войнаровського дуже шаную», — гомоніли за ним королівські слова.

Намет обставлено зеленими гильками. Посередині, між восковими свічками, лежав покійний, білий, як ярий віск.

Козацькі жінки приходили з наруччями польового квіття, що його гетьман так дуже любив та плачами сповнили весь намет.

Старшини, в кого був контуш, вдягали, а в кого ні, до Бендер їхав, щоб такий пошити. Пояси на сумний бік зав'язували.

Коло полудня шведський король не приїхав, а пішки з кількома генералами прийшов.

Несміливо й стурбовано приступив до покійника.

Довго стояв і немовби шептав щось своїми відмороженими устами.

Гетьман усміхався до свого вірного союзника.