Розділ «31»

Під вечір зустріли чумацьку валку. І не одну, а кілька, що зібралися докупи, бо гуртом у теперішніх неспокійних часах їхати безпечніше. Було їх разом возів мало що не двісті. Здебільшого звичайні, тільки великі і ковані кріпко, але попадалися й старі чумацькі мажі і нові, такі, мов хати. Замість драбин, в півтора хлопа заввишки скрині, або коші з кріпкими ребрами, з віконцями й перегородками всередині, щоб більше набору туди накласти можна. Такий возище шестірня волів тягне, полових, круторогих, що, мабуть, і дзвіницю зрушили б з місця й поволокли. І скидаються оці вози на дзвіниці старинні або на замкові башки, з яких від ворога відбиватися можна, а на ворога то тепер, як відомо, і попасти не важко.

На отаманських мажах півні — годинники й будильники чумацькі. Вони й погоду віщують. Знають собі ціну. Тому так гордо й самопевно по возах похожають, або, задерши голову вгору й прижмуривши одно око, в небо глядять: Як воно там? А хай лиш один запіє, так і всі інші крилами б'ють і кричать: «Ку-ку-рі-ку!» Проспівавши, луни дожидаються. Але в степу луни нема.

Валка ця біля шляху розтаборилася. Угледівши здалека якесь військо, заметушилися. Військо дивне, невидане досіль: свої й чужі всуміш. Табор більший, як що… Що їм робить? Волами не втечеш.

Завважив чумацьку тривогу Орлик і свого осавульчика туди післав. Хай не бентежаться: свої своїх не скривдять і не обидять.

І дійсно, без усякої кривди й обиди обійшлося, та ще й радости з тої зустрічі було чимало. Особливо для жіноцтва.

Круторогі воли, що безжурно й безпечно біля своїх возів лежали й румигали, Бровки, Рябки й кунделі патлаті, найусілякіших пород, що нараз лай пекельний зняли, і тії півні чепурні й гордовиті, все воно, аж до занозів мережаних, аж до гладко вишморганих ярем, так живо пригадувало рідний край.

Колись старшинські пань-матки байдуже на те все гляділи, як на щось звичайне, буденне, навіть їхньої уваги негідне, а нині тішилися тим більше, ніж контушем гризетовим, або навіть зразкам дорогоцінних перел.

Мручко, дивлячись на тую радість, підкрутив вус і мало його на ліве вухо не повісив.

«Га, що ж! — казав. — Може, Господь на те й прогнав нас із рідної землі, як колись прабатьків наших із раю, щоб ми тую нашу землю як слід полюбили, бо що то казать, любили ми її замало.»

Орликова дружина підступила до нього. «Дозвольте, сотнику, подякувати вам за мудре слово.» А Герцикова й собі доповідала: «Так воно, так. Весна осипалася яблуневим цвітом, впивалася березовим соком, квітчалася фіялками пахучими, а ми, мов окаяні, літали сюди й туди, видираючи собі очі з лобів, лихий зна з якої причини. Шуміли луги, золотилися ниви, вулики медами наливалися, а ми наче й не бачили того, а захочували Бог вість чого.»

Надбігла Горленкова Настя: «Ах, ах, пождіть, серденько, пождіть. За що ви гадаєте нас Господь отак карає? За людську кривду, мої ви, за кривду ближнього і тільки. Бо невже ж ви не бачите тих скуйовджених чуприн, тих здичавілих облич, тих порепаних ніг, що на людські ноги навіть не скидаються? Наше це діло, сестриці, наше каїнське діло!»

Ніби нарошне роз'ятрувала рани, почуваючи якусь особливу розкіш у болю.

«Далеченько ти тепер, наш рідний краю! — голосила Герцикова. — Та коли б так Господь дозволив повернутися мені додому, то я кленовим листком до землі припадала б, бальзамом цілющим до ран прилипала б, молитовними словами кожний вечір і кожний ранок зустрічала б, — коли б Бог дав.»

А Горленкова Настя й собі обіцяла: «А я, коли б Господь дозволив мені в рідні пороги вернутись, служанки свої, як сестри рідні, цілувала б, найподлішому конюхові згірдливого слова не сказала б, так мені, Боже, дай!»

«Отруйні квітки, — доповідала Герцикова, — геть з городу повиривала б, а насіяла б самих цілющих, медоточивих. Гілочки тонісенької з дерев не відщібнула б даром, землі не доторклася б ногою.»

Мручко, слухаючи тих каятливих жалів, тих слів, що невольницькі плачі нагадували, лиш головою хитав. «Гей, коли б то так та заднім розумом мудрими бути».

А тим часом чумаки, почувши, що це гетьман і король шведський з недобитками своїх військ після нещасливого полтавського бою в турка приюту йдуть шукати, отаманів своїх з хлібом-сіллю до них післали.

Гетьман вийшов зі свого повозу. Зжахнулися. Не таким собі його уявляли, не таким. Де ж твоя сила, здоров'я, краса? Спомин один остався.

Іван Степанович ледве на ногах тримався. Добре, що вітру нема, а так повалив би його. Тільки очі блищать і усмішка на устах тремтить. Як пізньоосіннє сонце на листку. Прийняв хліб, перехристився, поцілував, балака. Всякий підходить ближче, щоб почути, бо й голос у гетьмана ослаб.