Розділ «7. Сила матерів»

Фройд виключав думку про те, що може статися розрив між жіночим і материнським, між «бути жінкою» і дітонародженням, між статтю й родом. Проте він пішов на те, щоб розглянути таку можливість і навіть взятися за цю проблему, зважаючи на те, що ним були розроблені теоретичні підвалини, здатні концептуалізувати її. Але він не робив спроб включити це питання в своє тлумачення цивілізації й навіть уявити, що цивілізація може колись прийняти таку можливість, не поринувши при цьому в хаос.

Щодо цього він був прихильником Сократово-го припису, виголошеного Платоном і частково повтореного в історії західної метафізики: «Слід підкорятися природі в паруванні для продовження роду; не можна чіпати чоловічу стать; не можна свідомо вбивати людський рід; не можна свідомо кидати сім’я в скелі й камені, де воно ніколи не пустить корені, аби відтворити свою власну природу; слід урешті-решт утримуватися на жіночому полі від такого орання, яке добровільно відмовляється від запліднення. Якщо цей закон набере водночас постійності й сили, такої сили, яку має нині закон, що забороняє будь-які плотські зв’язки між батьком і дітьми, і якщо, щодо інших зв’язків, він здобуде, як це має бути, таку ж саму перемогу, він буде тисячу й тисячу разів добродійним»[236].

Тепер зрозуміло, чому вороже ставлення до принципу патріархальної сім’ї, що втілилося в про-тивладний бунт 1960—1975 рр. як у американських університетських містечках, так і в європейських університетах, набуло форму радикального перегляду едипіанізму психоаналітиків. Слід зазначити, що цей підхід психоаналітиків дедалі більше наголошував на психології комплексу, відсуваючи на задній план вивчення трагічного. Тому він став догмою своєрідного консерватизму, який хоча й відповідав нормам обмеженої сім’ї першої половини століття, все ж був мало здатний враховувати нові реалії стосунків між статями, зародки яких були помічені Симоною де Бовуар.

Коли знаменитий припис Платона, що, як і Фройд, вимагав не розпорошувати одиничне в множинному, універсальне в усіх різницях, був перенесений на сучасну епоху, то він виявився так само несуттєвим, як і стривожений галас прихильників старого патріархального ладу, які перед лицем піднесення фемінізму прагнули реставрувати мужні цінності суспільства, з жалем констатували, що воно стало полем бунту молоді, яка не знала війни і не хотіла на неї йти — попервах в Алжирі, а згодом у В’єтнамі. Мірою того як молодь західного світу заперечувала обґрунтованість колоніальних війн, расизму, людиноненависництва, формального універсалізму прав людини або традиційних способів передання знань, її звинувачували в тому, що вона зневажає авторитет метрів, нації, батьківщини. Символічний лад зникав, як колись розчинялася влада Бога-Отця. Ніхто не хотів чути, що ця молодь вимагає нової влади, нового символічного ладу, нового закону світу й бажання, здатних реагувати на зміни сім’ї, що входили до суспільного життя.

А оскільки всі чудово уявляли, що жінки поступово опанують всіма процесами дітонародження, то їх знову запідозрили в тому, що це вони винні в стиранні різниці, яке посягає на саму суть осередку, з якого народжується людина.

Адже тепер жінки торкалися чоловічого сімені, як колись Дам’єн торкнувся тіла короля. Отже, в якийсь фантазматичний спосіб жінки стали так само злочинними, як колись були царевбивці й батьковбивці. Проте, попри всяку видимість, своєю новою силою жінки були зобов’язані не стільки своїй жіночості, скільки переворотові в порядку дітонародження, що невдовзі привело їх до царства материнського.

Чоловіки, оскільки вони не здатні самі відтворювати собі подібних, мали від самого початку звертатися до жінок, аби виробляти своїх синів і передавати своє ім’я. Змушені покласти це завдання на жінок, вони старанно регламентували й панували над тілом своїх подруг, зокрема, шляхом відмови від «бастардів», народжених їхніми ж стараннями, і шляхом встановлення інституту шлюбу, яким передбачалося, як ми вже зазначали, що жінка має зберігати цілковиту вірність. І ось тепер жінки виходили з-під їхньої влади, вимагаючи права на задоволення та нехтуючи своїм обов’язком дітонародження[237]. Вони вже не задовольнялися роллю спостерігачів історії, а ставали її активними героїнями, інколи такими само жорстокими, як і чоловіки.

Ось так реалізовувалася ідея, що її чудово подає Пруст, за якою любовний досвід чоловіків веде їх не до злиття з об’єктом їхніх бажань, а до неможливості будь-якого сповна втіленого союзу. Й аби позначити цю відсутність повноти та взаємодопов-нюваності між статями, яка відтепер проявлялася в реальному, Лакан запозичив у Дріє Ля Рошеля вислів, який перетворив на афоризм: «Жінка не існує»[238]. Вона «не є ціллю», каже він, не є ні природою, ні категорією, ні цілісністю, ні культурою. Ніколи в один і той самий час і навіть в одну й ту саму мить вона не є для чоловіка тим, чим, як ми гадаємо, вона могла б бути. Тому вона не піддається будь-якому програмуванню через безмежну насолоду, яка межує зі смертю. Як відомо, Лакан завжди надавав перевагу Антигоні перед Едипом і Креоном, безмежності жіночого героїзму — хай навіть це був героїзм екстазу чи загибелі — перед державними міркуваннями чи бунтом синів проти батьків. Звідси й його переконання, що сім’я може бути тільки соціальним вираженням зовні прекрасно впорядкованого, але такого, що весь час руйнується зсередини, психічного безладу.

По закінченні Другої світової війни медичні способи регулювання народжуваності поступово почали заступати місце перерваного статевого акту та використання чоловічих презервативів. За допомогою техніки контролю за народжуваністю чи різноманітних методів запобігання заплідненню — внутрішньоматкові засоби, контрацептивна «пілюля», аборт[239] — жінки ціною важкої боротьби домоглися прав і можливостей, які дали змогу їм не лише зменшити домінування чоловіків, а й обернути його в зворотний бік. Їхнє тіло зазнавало змін так само, як мінялися їхні смаки й прагнення.

Ще в 1899 р. Еміль Золя з занепокоєністю реагував на зміну критеріїв оцінки жіночої краси: «Поняття про красу змінюється, — казав він, — ви вкладаєте його в безплідну жінку з довгими й худими формами, з сухоребрим тілом». Пізніше лікарі заявили про «зникнення живота», причому це явище викликало фурор у салонах початку ХХ ст. Щодо «хлопчикових» суконь шалених років (1919—1929) — символу «сучасної зневаги до материнства», то вони викликали осуд з боку суддів і цензорів, для яких ідеалом були розкішні тілеса колишніх матрон[240].

Але ці зміни були нічим порівняно з тими, які відбулися в другій половині ХХ ст. Поширення нових естетичних норм, що їх нав’язував ринок моди, і перенесення на себе зовнішніх стандартів фігури сприяли, навіть і своїми надмірами, справжній революції в жіночому середовищі. У цьому контексті жінки почали більше займатися своїм зовнішнім виглядом і забезпечувати собі таку суспільну роль, яка давала б їм змогу приховувати свою слабкість у афективному плані. Відтак вони стали менш бунтівними, менш істеричними і більш депресивними. Одразу почали говорити, що жінки «очоловічують-ся», а чоловіки «ожіночуються», а з цього робилися висновки, що діти таких «чоловікоподібних» жінок і таких «андрогінних» чоловіків ніколи не зможуть досягти сталої ідентичності[241]. Усі ці метаморфози лише відбивали збентеженість світу, приголомшуваного власними нововведеннями.

Запроваджене як право революціонерами в 1792 р., обмежене Кодексом Наполеона в 1804 р., заборонене в епоху Реставрації з 1816 р., відновлене Республікою в 1884 р., розлучення завжди морально засуджувалося консерваторами, які побоювалися, що його поширення призведе до кінця сім’ї, втрати відчуття відмінності й, кінець-кінцем, знищення будь-якого суспільного життя. Для людей прогресивних це право було юридичним оформленням ситуації життєвої невдачі й забезпечувало необхідне, світське та взаємне розірвання шлюбу. Ось чому вони сприймали як прийнятну ідею про згоду на розлучення. З роками ставало помітно, що кількісно обмежена сім’я набувала дедалі більшого поширення за рахунок розчленування, яке віддаляло її від інституту шлюбу.

Якщо канонічним правом шлюб розглядався як таїнство[242], а згодом у світському праві він став актом, необхідним для узаконення подружжя та його дітей, то зі збільшенням кількості розлучень він утратив свою символічну силу. Хіба міг він і надалі втілювати міць сімейних уз, якщо вже перестав бути непорушним? Фактично його дедалі більше сприймали як святковий ритуал, що здійснювався вже не як акт заснування єдиного й остаточного сімейного осередку, а як більш-менш тривалий договір між двома особами.

Звідси виникає поняття «перескладеної, перетасованої сім’ї», яке відбиває подвійний процес де-сакралізації шлюбу та гуманізації зв’язків спорідненості. Замість стати обожненою чи спуститися до природного рівня, сучасна сім’я вирішила бути крихкою, невротичною, свідомою свого безладу, але й такою, що прагне відтворити між чоловіками й жінками ту рівновагу, яку їм не могло принести суспільне життя. Тому з самого її ослаблення виринула несподівана потуга. Будуючись, руйнуючись, перебудовуючись, вона віднайшла свою душу в болісних пошуках зламаної чи непевної суверенності[243].

І якщо деякі діти мали тепер змогу виховуватися під наглядом двох батьків або двох матерів і під одним дахом зі зведеними братами та сестрами, це означало, що інші діти, ті, що живуть з одним із батьків, невдовзі почали сприйматися без сорому як повноправні люди. Замість колишніх «бастардів» ці діти перетворилися на «натуральних» (позашлюбних) і згодом уписалися в норму нового «перескладеного» сімейного ладу.

У 1975 р. соціолог і феміністка Андре Мішель[244], спираючись на досвід американської сім’ї, запровадила у Франції термін «монопарентальна сім’я» (сім’я з батьками-одинаками), яким позначалася, а не таврувалася модель «нерегулярної» сім’ї, яка, проте, вважалася більш негативною, ніж «перескладена» сім’я. Відтоді «дівчата-матері» почали зватися «одинокими матерями»: «У наші дні, — пише Марі-Елізабет Андман, — одинокі матері вже не ставляться поза суспільством, хоча ще менше тридцяти років тому їх вважали такими, що переступили через обов’язок шлюбу задля народження дітей. Розлучення нині стало звичайним явищем, хоча перше на нього дивилися як на порушення добрих звичаїв, і ще в 1950-ті рр. розлучених жінок не приймали в «пристойних» сім’ях. Коли прагнення демократичного суспільства стають нагальними в очах більшості — або принаймні в очах тих, хто захищає самі підвалини демократії [...], — право врешті-решт підкоряється цим прагненням»[245].

Жінки не лише здобули право посягнути на священний характер чоловічого сімені для отримання насолоди, відмінної від задоволення материнства, але й дістали змогу перешкоджати цьому сімені виконувати свій обов’язок із запліднення та з нерозпорошення, який визначила йому природа. Замість передавати життя й смерть, як вони це робили від початку світу, вони дістали змогу на межі другого й третього тисячоліть відкидати, якщо їм так заманеться, сам принцип передачі. Вони одержали можливість, якщо так можна висловитися, бути безплідними, розбещеними, закоханими самі в себе, не наражаючись на грім морального засудження чи на кару з боку репресивного правосуддя.

Але жінки відтепер мали змогу також контролювати народжуваність і відмовлятися народжувати від статевої зрілості та аж до менопаузи необмежену кількість дітей. Нарівні з чоловіками вони відтепер мали змогу також народжувати дітей від різних шлюбів і виховувати їх разом з іншими в сім’ях, побудованих за принципом «співбатьківст-ва», «двох батьків», «багатьох батьків», «кількох батьків» або «одного з батьків». Поширення цих понять, спільним коренем для яких є термін «батьківство», свідчить як про інверсію чоловічого панування, про яку вже говорилося, так і про новий спосіб концептуалізації сім’ї.

Відтепер на сім’ю дивитимуться не лише як на структуру спорідненості, що подовжує зруйнований авторитет батька чи узагальнює перехід від природи до культури через заборони й символічні функції, а й як на місце децентралізованої та з різними обличчями влади. Замість визначення духовної, біологічної чи антропологічної сутності сім’ї, заснованої на роді й статі чи на законах спорідненості, та замість екзистенціального визначення, введеного міфом про Едипа, прийшло визначення горизонтальне й множинне, вироблене сучасним індивідуалізмом і одразу ж препароване дискурсом експертизи[246].